Софія Яблонська: незвичайної вроди зірка фільмова

У фокусі програми «Про_Українське» — Софія Яблонська, унікальна постать, яка поєднала в собі талант письменниці, фотографки, репортерки та безстрашної мандрівниці, яка завжди обирала йти за покликом справжніх пригод. Вродлива, зухвала, невгамовна — вона грала за власними правилами та дивилась на світ очима незалежної жінки. Всюди шукала справжності, яку можна дослідити лише крізь особистий досвід.

Сьогодні спадок Софії Яблонської «повертається додому» як свідчення свободи бути собою та сміливо йти власним шляхом.

Виставка «Софія Яблонська: велика подорож» в Українському Домі розповідає та показує більше про яскраву постать епохи.

Софія Яблонська народилася 1907 року в селі Германів на Львівщині, у родині священника. Перша світова війна змусила її надто швидко подорослішати: вимушений переїзд до Російської імперії, революція та громадянська війна викарбували в дівчині прагнення до кращого життя. Від юності вона мріяла про кіно, яке тоді тільки починало завойовувати світ.

У 1927 році двадцятирічна Софія вирушає до Парижа, щоб вивчати кінематограф і стати акторкою. Вона працює моделлю, манекенницею, позує художникам, живе з митцем Крістіаном Кальяром. Знайомиться зі Степаном Левинським, українським мандрівником і сходознавцем, та з Володимиром Винниченком, який захоплюється її розумом і вродою, але Софія вміло уникає залицянь «головного ловеласа української літератури».

Натхненна розповідями Кальяра про Африку, Софія вирушає до Марокко. За чотири місяці вона проходить шлях від Касабланки до Аґадіра, побувавши навіть у непідконтрольних французьким легіонерам берберських землях Сахари. Її тревелог «Чар Марока», що вийшов друком у Львові 1932 року, отримав блискучі рецензії критиків, зокрема Михайла Рудницького.

У Марокко Софія вперше глибоко усвідомлює несправедливість колоніалізму, спостерігаючи зверхність європейців до місцевих мешканців, і публічно засуджує її:

«Першу річ, що заложили тут європейці, були каварні та публічні доми; потім вони позабирали в арабів усі будинки в центрі міста, споганили їх дерев'яними меблями, на стінах повимальовували написи: «Готель Модерн», «Готель Централь», а потім узялися на використовування арабського багатства. Болить мене нужда арабів, їх зламані гордощі, їх упадок і неміч».

Після успіху «Чару Марока» Софія вирішує здійснити давню мрію — навколосвітню мандрівку. Уклавши контракт на зйомку документальних фільмів, протягом трьох років (1932–1934) вона відвідує Єгипет, Джибуті, Цейлон, Індокитай, Китай, Сіам, Балі, Таїті, Австралію, Нову Зеландію та США. Результатом цієї подорожі стають книги «З країни рижу та опію» (1936) і «Далекі обрії» (1939).

У в’єтнамських горах Софія переживає укус бананової гадюки, у Камбоджі хворіє на малярію, а в «країні піратів» — Юані — ледь не гине від рук розбійників.Має аудієнцію в останньої королеви Таїті, тікає від настирливого князя в Таїланді, відвідує весілля в’єтнамського принца.  У Лаосі полює на тигра, на Балі — на білу акулу. Цей «пригодницький серіал» вражає й сьогодні, годі говорити про тогочасних українців, а головне — українок.

Софія пише репортажі про свої подорожі до галицьких видань і веде популярні жіночі рубрики про здоров’я та красу. У Галичині її зустрічають як сенсацію — першу українку, яка наважилася самостійно об’їхати пів світу. Коли приїжджає до Львова, зали на її зустрічах переповнені — люди стоять у проходах, слухаючи про далекі краї, які для них здаються фантастикою. Попри звинувачення у «зухвалості», Яблонська стає символом жіночої свободи й нової української модерності.

Попри життя за кордоном, Софія завжди вважала себе українкою: просила надсилати їй записи народних пісень, вишиванки, узори, музику до гопака. Завжди мала біля себе «Кобзар», гуцульську ляльку та дерев’яну мищину. Чужинцям невтомно пояснювала, де розташована Україна й що українці й росіяни — різні народи.

Повернувшись до Китаю, Софія знайомиться з Жаном Уденом, за якого виходить заміж. Разом вони проводять 15 років у різних країнах Азії. Під час життя у Китаї Софія вчить місцевих жителів доглядати за коровами, розбудовує сімейний побут, садить біля будинку соняшники та мальви, щоб нагадували Україну.

Після завершення Другої світової вони з Жаном і синами повертаються в Париж, де Яблонська переживає смерть матері та власного чоловіка. Тоді разом із дітьми Софія оселяється на острові Нуармутьє. Побудувавши та облаштувавши будинок за власним проєктом, вона займається будівництвом вілл, які здає в оренду туристам як підприємниця.

У 1971 році Софія Яблонська трагічно гине в автокатастрофі, везучи до видавця рукопис нової книги. Її смерть обірвала життя, сповнене сміливих рішень, мандрів, творчості та постійного пошуку свободи.

Сьогодні імʼя Яблонської перевідкривається завдяки її онуці Наталі Уден, яка опікується спадком мисткині й мандрівниці. Фотографії та тексти Софії нарешті займають достойне місце в українському каноні — як жінки, яка долала уявні та фізичні кордони та відкривала далекі світи українським читачам. «Червона птаха» — Теура — вертається з вирію додому, в Україну.