top of page

Покажи свої рани

  • uahouseadm
  • 4 серп.
  • Читати 3 хв

У повісті «Царівна» Ольга Кобилянська каже, що кожен час має свої рани. Ця думка є дуже важливою для світу, в якому я живу. Звісно ж, про рани, які кровоточать, чи то про вже загоєні шрами мало хто говорить. Усвідомлюючи потребу лишити по собі вплив на світ, про рани люди принципово не будуть говорити, і в історії залишиться тільки вершина айсберга: досягнення людини й те, як вона «героїчно» поборола всі труднощі. 


У цьому контексті мені спадає на думку розповідь української художниці Алевтини Кахідзе про паралелі між життям її бабусі та художника-постмодерніста Йозефа Бойса, народжених в один рік — у 1921-му.


Бойс воював у гітлерівській коаліції та був пілотом Люфтваффе. Його літак підбили в Криму, після чого він вигадав легенду про те, що його врятували кримські татари, хоча насправді літак упав на окуповану німцями територію. Через цю історію він прагнув виглядати жертвою, а не окупантом, щоб пізніше мати змогу претендувати на інтелектуальну, а не фізичну роботу в пошрамованій війною Німеччині. Це йому вдасться. В 1974 році в Мюнхенському Ленбаххаусі він відкриє інсталяцію «Zeige zeine wunde» (з нім. — «Покажи свою рану»). У той самий час бабуся художниці Алевтини Кахідзе була доброволицею по інший бік фронту — і також була поранена. Про досвід війни вона кожного девʼятого травня переповідала наступним поколінням героїчні, сміливі історії про перемогу. Лише після інсульту, коли жінка вже втрачала памʼять, у її потьмареній свідомості виринали найболючіші спогади війни. Ось тут і випливли рани: спогади про те, як «герої-переможці» зовсім негероїчно ставилися до жінок, про те, як ґвалтували дітей, як жінки мали право митися тільки після того, як помиються всі чоловіки тощо. Виходить, що медалі та нагороди прикривали вразливість незагоєних ран.Мовчазне приховування емоцій породжує міжгенераційну травму. Іноді я запитую себе: а чи змогла б я відкрито розповідати про свої рани? Чи несу я в собі цю травму поколінь? Моя власна прабабуся, крихітна донька якої померла в евакуаційному потязі через нестачу ліків під час війни, теж нічого про це не розповідала. Я ніколи не знала, що саме вона відчувала, як вона пережила цей біль. Мені просто казали, що це сталося, та й по всьому. 

 

Надмірна героїзація також приховує травматичний досвід, водночас примушуючи нас мовчати про себе й свої права. Внаслідок цього замовчування нам стає важче відстоювати не тільки особисті кордони, але й кричати про порушення кордонів державних — особливо коли історичний контекст породжує все нові рани для наступних поколінь.


Пригадую інтервʼю з Оксаною Чепелик, українською художницею, режисеркою і феміністкою, в якому вона розповідає про один зі своїх медіапроєктів 1998 року «Очевидна невідворотність». Це двоекранна відеоінсталяція, де учасниці з України та США розповідають про свій перший сексуальний досвід. Проєкт виявив разючу відмінність у свободі промовляти про свої вразливості: в той час, як українки говорили скуто та коротко, неохоче згадуючи випадки примусу, сексу без згоди й зґвалтувань, американки вільно дискутували про це ледь не в кожній другій сповіді. Українська частина відео тривала лише 35 хвилин, а американська — майже вдвічі довше, й участь у ній брали не лише тогочасні студентки, але й професорки, залучення котрих в Україні досягти не вдалося.

 

Як тільки ти проявляєш власні рани та відкрито висловлюєш свої погляди, на тебе одразу вішають ярлики: «не такий», «не така». Однак ми всі «такі» — в кожному й кожній із нас ці рани вже присутні. Мені б хотілося, щоб наступні покоління не замовчували їх, не намагалися приховувати їх за золотом медалей чи героїчними вигадками, а показували свої рани світові. Не тікали від власних емоцій, не приховували біль, не давали травмі шансу прорости в усіх інших сферах життя чи перетворитись на шрам, що змушує мовчати твоїх дітей, навіть коли їх про ці рани питають напряму.


Тож покажи свої рани — і надай таку можливість іншим. 


Авторка статті — Євгенія Антонюк

bottom of page