Мозаїка світла. Українські художники єврейського походження

У межах виставки «В пошуках втраченого сенсу. Матвій Вайсберг» розповідаємо в програмі «Про_Українське» про українських митців єврейського походження — людей різних поколінь і художніх мов, яких об’єднує спільний досвід складеної ідентичності. 

Для багатьох із них єврейське походження не було окремою темою творчості, але стало невіддільною частиною життєвого досвіду — з його втратами, замовчуванням і вимушеною невидимістю. Репресії, війна, цензура, заборона на виставки сформували оптику, з якої вони дивилися на світ і мистецтво. Їхні біографії й творчість — це історії про свободу й опір, пам’ять і модерність, які проростали в андерграундному українському мистецькому просторі. Водночас саме в цій складній історичній реальності народжувалися роботи, що розширювали межі української культури як багатоголосого й відкритого культурного ландшафту.

Нижче — добірка важливих імен і робіт.

Ольга Рапай-Маркіш (1929–2012)

Скульпторка-керамістка, учениця Київського художнього інституту, з 1960 року членкиня НСХУ. Працювала на Київському експериментальному керамічно-художньому заводі, створила близько 100 творів, брала участь у міжнародних виставках. Її батько Перец Маркіш, єврейський поет, драматург і романіст, загинув у сталінських катівнях. Сама Ольга пережила репресії та заслання в Казахстан. Працювала з порцеляновою, декоративною й монументальною керамікою. Її твори зберігаються в музейних і приватних колекціях різних країн.

Ольга Рапай-Маркіш. Збір яблук. Фрагмент з панно у готелі «Братислава» / Пілон із зображенням музикантів у відділі мистецтв Національної бібліотеки України для дітей.

Михайло (Мойсей) Вайнштейн (1940–1981)

Живописець-шістдесятник родом із Дружківки, представник андерграундного мистецтва.

Випускник Київського державного художнього інституту, з 1967 року член Спілки художників України. У творчості поєднував тематичний живопис із камерними портретами, пейзажами та натюрмортами. Залишив помітний слід у мистецькому житті Києва 1960–1970-х років. Його перша персональна виставка  відбулася в 1987, після смерті митця, адже чимало робіт Вайнштейна тривалий час не могли потрапити на офіційні виставки.

Михайло (Мойсей) Вайнштейн. 3 × 4, 1971

Галина Григор’єва (1933–2026)

Народилась у родині художників, виховувалась на мистецтві Античності та Раннього Відродження. Представниця київського андерграунду 1960–1980-х, одна з учасниць знакової позаноменклатурної «Виставки дев’ятьох» (1985), що стала поворотним моментом для незалежного мистецтва України. Окрім Григорʼєвої у ній брали участь Анатолій Лимарєв, Яким Левич, Олександр Агафонов, Людмила Загорна, Віра Морозова, Владислав Максіков, Олександр Сулименко та Юлій Шейніс. У своїй творчості поєднувала духовний реалізм, впливи бойчукістів і власну естетичну свободу.

Галина Григорʼєва. 8 березня в Києві, 1963

Яким Левич (1933–2019)

Художник і ілюстратор, один із ключових представників андерграунду 1960–1980-х. Спілкувався з колом однодумців-шістдесятників — Валерієм Ламахом, Анатолієм Лимарєвим, Віленом Барським. Один з учасників «Виставки дев’ятьох» (1985). Випускник Київського художнього інституту, член НСХУ, художній редактор журналу «Малятко». Поєднував модерністську живописну мову з біблійними та екзистенційними сюжетами, працював у живописі, графіці й скульптурі. Співавтор меморіалу «Менора» в Бабиному Яру (1991).

Яким Левич. Туманний ранок, 1970

Марія (Марґіт) Райх-Сельська (1903–1980)

Художниця та фотографка, представниця українського колоризму. Навчалась у Львові, Кракові, Відні та Парижі (майстерня Фернана Леже), виставлялась у «Салоні незалежних» (Париж, 1926). Членкиня молодіжного об’єднання «Artes», АНУМ та СРХУ. Під час Другої світової війни пережила ув’язнення у Янівському таборі, до кінця життя переховувалась під чужим ім’ям. Була однією з провідних львівських художниць 1930–1970-х, активною учасницею виставок і культурного життя міста. Перша персональна виставка Марґіт відбулася у Львівській картинній галереї у 1978.

Марія (Марґіт) Райх-Сельська. Біля вікна, 1934

Олексій (Олекса) Захарчук (1929–2013)

Живописець і графік, майстер пейзажного живопису. Брав участь у партизанському русі під час Другої світової війни. Випускник Київського художнього інституту, учень Яблонської та Григор’єва, член НСХУ. У 1968 підписав листа на захист В’ячеслава Чорновола та інших дисидентів, через що зазнав політичних утисків. Заслужений художник України (2005). Його стиль вирізняється ліричною атмосферою, глибокою кольоровою гамою та психологічною насиченістю пейзажів.

Олексій (Олекса) Захарчук. Синій вечір, 1972–1992

Олександр Ройтбурд (1961–2021)

Художник, відеомитець, куратор, один із лідерів «українського трансавангарду». Представник південноукраїнської школи та постмодернізму. Засновник асоціації «Нове мистецтво», директор Одеського художнього музею (2018–2021), учасник 49-ї Венеціанської бієнале. Його творчість вирізняється іронією, сатирою, соціальною та культурною критикою. Роботи Олександра зберігаються у MoMA (Нью-Йорк), PinchukArtCentre (Київ), ОХМ (Одеса) та приватних колекціях світу.

Олександр Ройтбурд. Сутінки, 1993

Матвій Вайсберг (нар. 1958)

Художник, ілюстратор, графік. Закінчив РХСШ ім. Т. Г. Шевченка (1977) та Київський вечірній факультет Українського поліграфічного інституту ім. І. Федорова, відділення книжкової графіки (1985). Член ВТСХ «БЖ-АРТ». Автор ілюстрацій до творів Шолом-Алейхема, Х. Ортеґи-і-Ґассета, К. Г. Юнґа та С. К’єркеґора. Його роботи експонувалися у Києві, Берліні, Лондоні та Нью-Йорку і зберігаються у музейних і приватних колекціях України та світу.

Матвій Вайсберг. Гроза над Біркенау, 2025

Виставковий проєкт «В пошуках втраченого сенсу. Матвій Вайсберг» до Міжнародного дня пам’яті жертв Голокосту в Українському Домі триватиме до 15 лютого. Виставка запрошує глядача до осмислення пам’яті про цю подію через тексти громадських діячів, цитати людей, які її пережили, архівні кіноматеріали, першу у світі симфонію про Голокост, написану Дмитром Клебановим, та роботи київського художника Матвія Вайсберга. Тут Голокост, трагедія Бабиного Яру та сучасний досвід насильства постають не лише як історичні події, а насамперед як спільний екзистенційний виклик людяності у світі, де життя стало крихким.