Розстріляне Відродження — унікальна доба, що породила когорту непересічних письменників. Незважаючи на терор, совєтські репресії та трагічний фінал (більшість митців була розстріляна), вони були спраглими до життя та витворили повнокровний модерн, що яскраво видніється на світовій карті. Ми зазвичай говоримо про митців-чоловіків, та поряд з ними творили не менш талановиті, але менш знані нині жінки.
Марія Галич
У МАРСі, окрім Підмогильного, Осьмачки та інших, була вона — філологиня, яка боролася з безграмотністю, вчителювала, брала активну участь у жіночому русі та творила в імпресіоністичній манері. Писала про жінку і нове буття, яке часто ставило її героїнь у межові ситуації.
Її не спішили друкувати, адже твори не рясніли класовою боротьбою. Галич жила в очікуванні арештів. Багато писала і говорила: «Оце будуть папки. Як умру, то прочитаєте».
Але їй вдалося вижити, і це — загадка. По-перше, була старшою дочкою священника, а це походження — вже присуд. По-друге, її «Друкарка» та «Моя кар'єра» були заборонені, тому вилучалися з бібліотек у 30-х роках (за іронією долі вона тоді працювала в комісії з вилучення таких книг). По-третє, Марія через батька була знайома з Петлюрою. У часи УНР допомагала йому готувати листівки та звернення до Української армії.
Наприкінці життя залишила спогади про своїх друзів: Плужника, Підмогильного, Косинку. І часто згадувала усіх за теплими бесідами з Антоненком-Давидовичем, який часом забігав на чай.
Олена Журлива
Кандидатка філологічних наук, яка гастролювала Україною з концертами та співала в Харківській опері. Ще дівчинкою читала свої вірші Лесі Українці. Потому видала дві збірки. На тексти її поезій створювали пісні композитори Козицький та Косенко.
За нею упадав Сосюра, натомість чоловік — зраджував. Багато писала, але не зазнала літературної слави. Все своє буремне життя мріяла про дітей, але так і не мала.
1938 року її заарештували. Після 6 років у таборах Алтаю, повернулась із вкрай підірваним здоров'ям і останнє десятиліття життя була прикута до ліжка хворобою.
Мирослава Сопілка
Її двічі заарештовували поляки за революційну діяльність і один раз совєти за шпигунство на користь польської розвідки. От така іронія долі!
Народилась під Львовом, але в 30-х перебралася до Харкова, згодом — Київ та Ірпінь. Під час допитів поетка та її чоловік Михайло Пастушенко трималися стійко, нікого не видали, відкидали усі звинувачення. Дати їхньої смерті — розстріл — відділяють усього 10 днів.
Її літературний шлях (а це одна поетична збірка та одна збірка прози) так і не зміг розквітнути: львів'янка, що загинула в київській в'язниці, похована в Биківні.
Зінаїда Тулуб
Матір літературної Роксолани та авторку «Людоловів» (про часи Сагайдачного) заарештували 1937-го — 10 років в'язниць із конфіскацією майна. Після Колими вислали в Алма-Атинський край. Мабуть, аж надто крамольними видавалися її тексти про гетьманів та поетів, її кіносценарії та п'єси, що 1950 року оголошують новий вирок та відправляють на заслання в Казахстан.
Навіть в ув'язненні виглядала старосвітською дамою з іншої епохи. Товариші по нещастю згадували, як довгою дорогою до Колими читала напам'ять вірші, переказувала романи Мопассана.
Повернувшись до Києва аж 1956, встигла написати роман про Шевченка «В степу безкраїм за Уралом», оскільки сама там перебувала. Реабілітувати її чесне ім'я допомагав Рильський.
Ладя Могилянська
Лідія з дитинства називала себе Ладя — так кликали її подругу Людмилу Старицьку. Починала як російська альбомна поетка, та після повернення родини до Чернігова, стала писати українською. Переповідали, що її вірш врятував життя 18-річному юнакові. Він отримав відмову від дівчини, в яку був закоханий, і голосно продекламував рядки Могилянської:
Не мені, не мені судилося
Сіять мак на твоїх полях.
О, Пречистая діво, змилуйся!
Пом'яни у своїх молитвах.
І… пішов вішатися. На щастя,
галас привернув увагу,
і трагедії вдалось уникнути.
Ладя — висока білявка із зачіскою «фокстрот» — магнітувала увагу. На початку 1920-го вийшла за Віктора Коновала (його сестри Інна та Поліна були музами Тичини).
30-річну поетку засудили до розстрілу із заміною на десять років таборів. Відбувала їх на будівництві Біломоро-Балтійського каналу. Коли там спалахнула величезна пожежа, адміністрація пообіцяла дострокове звільнення сміливцям, які будуть гасити полум'я.
Ладя опинилась серед них і вижила. За те дістала статус «вільнонайманої», і жила вже не за колючим дротом. Вдруге засуджена до розстрілу 1937-го. Похована у Москві.
Скільки ще було їх — відвертих, захоплених і сміливих? Точно більше, ніж вмістить ця стаття. Сьогодні їхні імена реабілітовані, але тексти лишаються непрочитаними. І в наших силах це змінити.
Авторка статті — Ірина Побідаш,
доцентка, кандидатка філологічних наук, викладачка української, зарубіжної літератури та практичної стилістики української мови в КПІ