Фото Ніки Попової
Про що йдеться?
В українському контексті андеграунд визначається залежно від того, з ким ви говорите. Далекоглядні гравці знову намагаються наводити мости між різними сценами незалежної музики і навіть пропонують відмовитись від поняття «андеграунд» як аморфного чи знецінювального. Ця стаття демонструє хронологічну та суб’єктивну вибірку різних артистів і артисток із відмінними історіями, які, хоч і входили до певних сцен, здебільшого існують відносно автономно, в якийсь власний спосіб. Всупереч наявним умовам, очікуванням публіки — якщо вона взагалі на них зважає — та, вибачте на слові, трендам. Демонструючи незалежність, стійкість та наполегливість — інколи за відсутності сподівань.
Колезький Асесор
Коли ми говоримо про київський андеграунд 1980–90-х як про оригінальне явище на тлі місцевого молодіжного життя та новонародженої незалежної рок-музики, то не можемо не згадати тих, кому тут належав певний естетичний прорив. Від початку, ще до «перебудови», посталий як авангардний колектив під провокативною назвою «КГБ» (за першими літерами прізвищ засновників), пізніше — «Колезький Асесор», цей гурт став одним із лідерів київської сцени, мав популярність серед альтернативної рок-аудиторії в інших союзних республіках, видавався в Польщі та виступав у Шотландії. Піком творчості панік-рокерів, як вони самі себе називали, є альбоми кінця 1980-х, записані класичним складом: Василь Гойденко (вокал і гітара), Гліб Бутузов (гітара), Олександр Києвцев (бас) та Олексій Ринденко (барабани).
Можна сказати, що абсурдизм і оригінальна рецепція психоделії, артроку та постпанку «Асесора» сприяли розвитку найцікавіших явищ у незалежній музиці Києва першої половини 1990-х. На світанку незалежності гурт залишився творчою майстернею його лідера, Василя Гойденка, який публікує численні різностильові записи дотепер, побудував тиху кар’єру театрального композитора у Відні та навіть провів певний час у буддійському монастирі, опановуючи вокальні техніки.
На базі «Асесора» утворився перший гурт тоді ще юного музиканта, а нині лідера всесвітньо відомого ансамблю Gogol Bordello Євгена Гудзя — Уксусник. Після розпаду класичного складу «Колезького Асесора» басист Олександр Києвцев чимало доклався до успіхів молодшого покоління київських гуртів, допомагаючи реалізувати їм записи. У класичному складі ж колектив повертався на сцену на початку нульових, а до того окремі учасники мали власні проєкти.
Колезький Асесор. фото Олексія Заїки
Світлана Няньо
Королева української авангардної пісні, як її називають у Польщі, Світлана Няньо знана своїм крижаним сопрано у незмінному супроводі власних клавішних. В останні десять років матеріал колишньої вокалістки та клавішниці квартету, а пізніше дуету «Цукор — Біла Смерть» розрісся хиткими електронними садами аранжувань. За них відповідає здебільшого її незмінний музичний партнер Сергій Хотячук — такий самий яскравий гравець київського андеграунду 1990-х.
Няньо — правдиво містична артистка, без ретроромантичного флеру, який неодмінно присутній в українському контексті. Її лірика сповнена анімістичних образів, а стиль публічної комунікації та медійної представленості робить співачку радше живою фігурою замовчування — спробуйте пошукати про неї щось у мережі, крім кількох інтерв’ю та коротких коментарів у лічених статтях. Попри це, її монотонна, меланхолійна та мінімалістична музика затребувана у світі — про це свідчать як видання альбомів, так і запрошення на європейські фестивальні майданчики. Вдома ж артистка зазнає нової хвилі популярності після довгого мовчання. Зокрема пісні з її класичної сольної роботи «Китиці» звучали у саундтреках до фільмів «Зошит війни» та «Стоп-земля».
Світлана Няньо, фото Юрія Грязнова, kirai gigs
Ivanov Down
«Хто сказав, що я підземний чоловік?» — риторично запитував enfant terrible київської сцени Олексій «Макет» Дегтяр наприкінці десятих. Його гурт Ivanov Down заявив про себе початку 1990-го року, на фестивалі «Йолки-Палки», з нечуваним досі гуркотом. Ivanov Down із їхнім доморослим нойзроком вважають зірками дивного лімінального часу початку 1990-х. Ця люта музика була одним із варіантів саундтреку тієї турбулентної пори.
Хоч той період лишився у минулому, але слава шумного бунтівника із Макетом досі, хай він грає короткі електронні сети, що нагадують ейсидхаус, концерти для ситару або баяна, чи створює витончений сінтіпоп альбом, чи виконує музику на кількох інструментах водночас.
Ivanov Down, фото Олега Дерзького
Foa Hoka
Проєкт із Чернігова, який є ровесником української незалежності й відтоді грає власну музику без перерв, можна назвати справжнім стилістичним трансформером. У 1990-х піонери постіндастріелу та оригінального постпанку були живим містком між київською та харківською сценами незалежної рок-музики. Пізніше вони поринули в досить своєрідні експерименти з фанком, диско та дабом, а сьогодні створюють, так би мовити, екзистенційну танцювальну електроніку, що в живому виконанні супроводжується кемповим костюмованим перформансом.
Співзасновник і на сьогодні синонімічна постать із Фоа Хокою, музикант і художник Дмитро Куровський, є також непересічним оповідачем. Інтуїтивно наслідуючи свого героя, англійського музиканта і перформера Дженезіс Пі-Оррідж, Куровський робить все та всіх, хто трапляється йому на шляху, частиною безкінечного колажу або (ре)міксу, чи то йдеться про старі радянські іграшки, чи про семпли невпізнаних платівок, чи про харизматичних знайомих. Фоа Хоку можна назвати улюбленою групою кураторів — на сцену героїв андеграунду кличуть саме культуртрегери, а не шанувальники, що обступають концертні каси, на жаль.
Foa Hoka
The Moglass і WBBB
Ці практики «персонального фольклору» з Харкова тихо заявили про себе як про представників міжнародного музичного андеграунду на початку нульових, будучи спершу інструментальним тріо у складі Юрія Кулішенка (гітара), Володимира Бовтенка (бас) та Олега «Брукліна» Ковальчука (синтезатор). The Moglass виникли майже на руїнах харківського музичного та мистецького руху «Нова Сцена» й долучились до розвитку електронного андеграунду нульових, ставши одними з перших клієнтів українського лейблу NexSound. Тоді про них схвально писали нішеві музичні оглядачі в англомовному світі та зараховували їхню мінімалістичну, але перевантажену базовими звуковими ефектами — ділеєм і ревербом — музику до модного на той момент построку. Пізніше гурт знаходив собі однодумців у США та Новій Зеландії, а також подорожував із концертами Центральною та Східною Європою.
У 2010-х вони трансмутували у напіввідкритий колектив під назвою White Blood Blue Bones, близький вільній імпровізації та фріджазу, набувши також і хореографічного компоненту. WBBB складно означити, що для них є, певно, перевагою. В останні роки у внутрішньому житті поза сценою візія художнього керівника ансамблю Юрія Кулішенка рухається у напрямку звукової скульптури.
WBBB, фото Ігоря Авдєєва
Gamardah Fungus
Дует з Дніпра відповідає всім критеріям, заявленим на початку статті. Попри визнання поціновувачів, підтверджене регулярністю концертних виступів та міжнародною дискографією, Gamardah Fungus вже п’ятнадцять років, за власними словами, не орієнтуються ні на кого, крім самих себе. Тому вони можуть дозволити кожному альбому бути різним — в діапазоні від даркджазу та ембієнту до дроуну та електроакустики. Іноді джерелом натхнення для Ігоря Ялівця та Сергія Ягоди є простори галактики, а іноді — всесвіт культури. Наприклад, індійської, з її багатими музичними традиціями. Ігор Ялівець нині також є досить активним сольним артистом.
Gamardah Fungus, фото Людмили Добровольської
Riasni Drova Consort
Львівський дует «Рясні Дрова» та тріо Riasni Drova Consort існували з харків’янами WBBB в одному стилістичному континуумі. Принаймні вони ділили між собою одного учасника — гітариста Андрія Орла. Його та старшого музиканта і за сумісництвом вченого Ярослава Ільницького, який має досвід гри в барокових ансамблях, познайомив Олег Воробйов, фізик, підприємець, шанувальник китайської чайної культури та імпровізаційної музики.
Про «Рясні Дрова» не хочеться говорити як про явище, що минуло з трагічною смертю Олега Воробйова на фронті. Принаймні широка дискографія гурту потребує прискіпливого вивчення. Особливістю колективу, який належить до й без того нечисленних вільних імпровізаторів, є історична інформованість. У репертуарі можна зустріти давні українські канти, пісні трубадурів, англо-американський фолк, власні переклади модерністської поезії та оригінальне виконання автентичних традиційних пісень.
Riasni Drova Consort, фото Влада Резнова
Brainhack Musicbox
З упевненістю можна вважати Brainhack Musicbox центральним явищем вільної імпровізації в сьогоденному Києві та й в Україні загалом. Проєкт виник у 2010-х навколо напрацювань клавішника Станіслава Бобрицького з модульним синтезатором. Символічна назва, власне, й відсилає до цього інструменту. Також це тріо, яке органічно поєднує постакадемічну електроніку, нойз і фріджаз. Із Бобрицьким регулярно грають не менш винахідливі Антон Болденко (скрипка, альт, австралійський духовий інструмент диджериду) та Павло Лісовський (саксофон).
Останні двоє мають і власні проєкти. Болденко організовує свої сольні, здебільшого дроунові роботи, довкола диджериду під іменем DID. А Павло Лісовський нині поступово стає помітним на індісцені у постпанковому альтер его Doctor Bugg, чиї пісні насичені постмодерною лірикою з езотеричними референсами у цілком доступній формі для різної аудиторії. Найкращою стартовою точкою для знайомства з «брейнхакерами» є їхній дебютний студійний альбом Brownarium, чия історія пов’язана з гіпотетичною коричневою нотою.
Brainhack Musicbox, фото Ніки Попової
Автор статті — Іван Шелехов, музичний журналіст, дописувач культурних і музичних видань в Україні та за кордоном, резидент-доглядач науково-мистецької платформи «Острів» у Києві.