Перші відомості про виробництво фільмів в Україні датуються 1896 роком, коли харківський фотограф Альфред Федецький відзняв кілька хронікальних сюжетів. Наступна згадка про українське кіно — 1911 рік, коли український режисер Данило Сахненко відзняв у передмісті Катеринослава (сучасний Дніпро) перший в Україні повнометражний німий фільм «Запорізька Січ». Проте офіційним стартом розвитку українського кінематографа вважається 1919 рік, коли українське кіно стало частиною радянського та почало вироблятися більш масово.
За всю історію існування українського кінематографа наші режисери відзняли сотні фільмів різних жанрів, сюжетів, спрямувань. Найголовніше — українські режисери створили фільми, які увійшли до золотої скарбниці не лише українського, а й світового кінематографа. Це фільми виразно українські за своєю суттю, фільми, які розповідають українцям про історію, культуру, традиції України.
Першими фільмами, про які варто розповісти, стане трилогія «Звенигора», «Арсенал», «Земля» — екранізація епізодів української історії початку 20-го століття.
Наприкінці 1920-их років на кіноекрани вийшли перші фільми одного з найвідоміших українських режисерів Олександра Довженка. У 1927 році світ побачив фільм «Звенигора». Сюжет фільму охоплює дві тисячі років і розповідає про різні етапи історії України: від скіфів і гайдамаччини до Першої світової війни, боротьби УНР з більшовиками, більшовицького руху та білоукраїнської еміграції. Ці етапи об'єднані постаттю діда, що крізь віки шукає легендарний скіфський скарб, схований біля Звенигори.
У часи радянської влади «Звенигору» подавали як зображення будівництва нової соціалістичної держави. У наш час сюжет фільму переосмислюється і постає як зображення міфічної України, сила і вічність якої як скарб заховані в історичній пам'яті народу.
Фільм «Звенигора» закріпив за Довженком статус провідного українського кінорежисера — за новаторство в монтажі, метафоричність і символізм.
Афіша фільму «Звенигора», режисер Олександр Довженко
У 1929 році на кіноекрани вийшов фільм Олександра Довженка «Арсенал», другий фільм трилогії. В основі сюжету – повстання робітників на київському заводі «Арсенал» проти Центральної Ради та військ УНР у січні 1918 року. Прикметно, що повстання було не бунтом киян проти Центральної Ради, а виступом робітників, підбурених більшовиками, що змагалися за владу в Україні.
У 1930 році світ побачив фільм Довженка «Земля», який вважають шедевром українського і світового кінематографа. Картина стала завершальною у трилогії.
В основі сюжету – початок колективізації в Українській РСР, конфлікт колгоспників і куркулів. Утім, фільм не став агіткою, як того хотіла радянська влада. Довженко тонко і виразно проводить лінію містичного зв'язку народу із землею. В СРСР «Землю» і самого Довженка таврували за натуралізм і симпатію до противників колективізації, і вже за дев’ять днів після прем'єри фільм зняли з прокату.
Під тиском влади Довженко часто був вимушений знімати пропагандистські стрічки, але попри це його фільми вважають шедеврами українського кіно.
Фільми Довженка творилися у надзвичайно насичений трагічними для українців подіями та історичними зламами періоду 1920–1930-х років, пов’язаними з політикою більшовицької влади по відношенню до волелюбних українців: колективізація, Голодомор 1932-33 років, масові репресії українців та Великий терор. У 1937 році в урочищі Сандармох було розстріляно представників української творчої інтелігенції — серед них були відомі письменники, режисери, митці. Ця трагічна подія в українській історії увійшла в історію під назвою Розстріляне відродження.
Далі були окупація західноукраїнських земель Радянським Союзом, Друга світова війна, повоєнна розруха.
Перша половина 1960-х років увійшла в історію, як період хрущовської відлиги після 30-ти років сталінської тиранії. У цей час українське кіно знову набирає обертів, створюють нові шедеври, одним з яких став фільм, який презентував світові традиції і культуру Гуцульщини. Фільм, який увійшов у скарбницю світового кіномистецтва, був знятий у 1964 році режисером Сергієм Параджановим та кінооператором Юрієм Іллєнком.
«Тіні забутих предків» — екранізація однойменної повісті Михайла Коцюбинського, написаної у 1911 році. В основі сюжету – розповідь про трагічне кохання гуцулів Івана Палійчука й Марічки Гутенюк, які походять з ворогуючих родів.
Фільм став справжньою сенсацією у кіномистецтві другої половини ХХ століття — насамперед через но аторство художньої мови, надзвичайно достовірно передані гуцульські звичаї та побут. Радянській владі фільм не сподобався, стрічку зняли з прокату та заборонили до показу. У світі ж «Тіні» прийняли з захватом. Польський журнал «Екран» у 1966 році писав:
«Це один з найдивовижніших і найвитонченіших фільмів, які траплялося нам бачити протягом останніх років. Поетична повість на межі реальності й казки, дійсності й уяви, достовірності й фантазії… Уяві Параджанова, здається, немає меж».
Афіша фільму «Тіні забутих предків», режисер Сергій Параджанов
Минуло два десятиліття, Радянський Союз розпався. Після виходу на кіноекрани фільму «Тіні забутих предків» в країні встигло змінитися три очільника держави, почалася Перебудова, а у 1991 році Україна здобула омріяну незалежність. З’явилася можливість виробляти власне кіно вільно, без «приправ» ідеології.
2004 року на екрани вийшла стрічка Олеся Янчука «Залізна сотня».
Події фільму відбувалися на Закерзонні, етнічних українських землях, які за підсумками Другої світової війни увійшли до складу Польщі, у тому числі під час проведення операції «Вісла» — примусового переселення українців з їхніх етнічних територій — Лемківщини, Надсяння, Підляшшя і Холмщини — на території у західній та північній частині польської держави, що до 1945 року належали Німеччині, з метою асиміляції. Перебуваючи в епіцентрі подій, сотня бійців Української Повстанської Армії на чолі з Михайлом Дудою вчинили героїчний рейд до Баварії, яку на той час контролювала американська військова адміністрація. Фільм отримав спеціальний приз журі кінофестивалю «Бригантина» в Бердянську «За збереження національних традицій».
Афіша фільму «Залізна Сотня», режисер Олесь Янчук
Ще однією важливою історичною стрічкою, яка описує випробування одного з корінних народів України — кримських татар, є фільм «Хайтарма» Ахтема Сеїтаблаєва, що вийшов на екрани 2013 року.
Сюжет фільму присвячений депортації з Криму кримськотатарського народу у 1944 році за наказом Сталіна. Ця трагічна сторінка в історії кримськотатарського народу показана через погляд прославленого льотчика, національного героя кримських татар Амет-Хана Султана: після вигнання нацистських окупантів з Криму військове командування дозволило Амет-Хану разом з його бойовими товаришами відвідати батьків в Алупці. За збігом обставин, на час перебування льотчиків у Алупці припала операція НКВС з примусової депортації кримських татар. Радянський льотчик, якого боялися німецькі пілоти, не зміг захистити свій народ від злочину сталінського режиму.
Афіша фільму «Хайтарма», режисер Ахтем Сеїтаблаєв
Згадані у цьому огляді фільми Олександра Довженка, Сергія Параджанова, Олеся Янчука і Ахтема Сеітаблаєва об’єднані однією ідеєю — правдивого відображення подій української історії та української культури, непереборного прагнення українців до волі і готовності за неї боротися.
Український кінематограф пережив важливий етап становлення і перебуває на етапі активного розвитку. До початку широкомасштабного вторгнення Росії в Україну режисери щороку знімали все більше фільмів, які набувають щоразу більшої популярності серед глядачів і мають усе більші касові збори. Сподіваємося, що після перемоги України кіно очікує новий злет, адже ця війна ведеться саме за те, про що нам говорять кіношедеври — про нашу ідентичність, про нас самих і все, що для нас як українців важливо.
Автор статті — Арсеній Лобач