top of page

На сцені й за лаштунками

Вибір фаху — справжня подорож у світ власного вдосконалення й досягнень.  Однією з найсприятливіших професій для пізнання себе є акторство, тому що це не лише покликання, обрана доля, але й особливий спосіб взаємодії зі світом, спроба розгорнути на сцені безмежні горизонти емоцій і переживань. 


Мистецтво перевтілення вимагає не тільки технічної вправності, але й глибокого розуміння людської природи та її неймовірних відтінків. Воно полягає у здатності передати не лише слова, але й емоції, вивести на поверхню невидимі нитки внутрішнього конфлікту. Кожен жест, вираз обличчя, тон голосу — ключ, що розблоковує таємниці душі героя. Акторське мистецтво — це постійне дослідження себе через різноманітні образи.


Щоб дізнатися більше про цю професію, я поспілкувалася з Михайлом Матюхіним, актором, артистом балету Національного академічно-драматичного театру ім. І. Франка, учасником театрально-музичного гурту Schmalgauzen, і Веронікою Науменко, актрисою Київського національного академічного Молодого театру.



Розкажіть, що вас надихнуло обрати професію актора.

Михайло: Батьки віддали мене в 5 років до співочого колективу, щоб я спробував себе на сцені. Потім була музична школа, інший вокальний гурт. До того ж гурт співпрацював із театральним гуртком, де мене залучали в невеличкі вистави — зазвичай дитячі новорічні казки… Взагалі, я хотів бути звукорежисером, але в останні пів року перед вступом, подумав, що я рано йду зі сцени: якщо почав, то треба і завершити. В мене був варіант піти на хорового диригента, вокаліста або піаніста, але я зрозумів, що мене це не цікавить. А потім подумав: куди потрібно йти, щоб все об’єднати? І це було акторське.
Вероніка: Поривання до творчості я відчула ще в дитинстві, коли батьки відвели мене на танцювальний гурток. Памʼятаю, чим дорослішою ставала, тим більше мені хотілося виходити на сцену. Ми постійно їздили на концерти, конкурси та фестивалі. Я навіть зараз дуже сумую за тим часом. І ось коли моє навчання завершилося, я почала міркувати про щось глобальніше, щоб поєднати танець, сцену та вираження емоцій. Перше, що спало на думку, — акторство. Щоправда, було страшно замірятися на це, бо я ніколи не займалася в акторських гуртках, не грала у шкільних виставах і, якщо чесно, навіть соромилася своїх акторських здібностей. А все ж таки це не завадило мені піти на творчий конкурс в університет ім. І. Карпенка-Карого. І ось тепер я тут, даю вам інтервʼю.

Як ви потрапили на театральну сцену?

Михайло: Мене запросив режисер Дмитро Богомазов узяти участь у виставі «Співай, Лоло, співай!» Незабаром, пройшовши конкурс, я став частиною трупи Театру ім. І. Франка.
Вероніка: Буду відвертою, ненавиджу це запитання, тому що не всі розуміють відповідь. Почну з того, що я ще навчаюся в університеті і моїм художнім керівником є Андрій Федорович Білоус, він є також художнім керівником «Молодого театру», де я граю. З цього моменту всі починають думати, що наш курс там «через звʼязки». Проте ми граємо в театрі виключно як запрошені актори. І я вдячна нашому майстру за таку чудову нагоду. Тому що грати на сцені професійного театру — незамінний досвід.

Ваше навчання в КНУТКіТ ім. І. Карпенка-Карого й робота в театрі припали на часи пандемії та повномасштабної війни. Як це позначилося на вашій діяльності?

Михайло: Пандемія не завадила. Тому що в університеті зібралася команда однодумців та виник гурт Schmalgauzen. Ми розуміли, що світ зупинився, але нам було чим ділитися, ми горіли цим. Так у часи пандемії ми створили гурт і започаткували новий етап у своїй творчості.
А під час повномасштабного вторгнення ми з Михайлом Кукуюком та іншими артистами театру майже одразу почали виступати перед військовими. Невдовзі й університет дав змогу працювати та творити очно, за що я дуже вдячний.
Вероніка: На мою думку, навчатися на актора онлайн неможливо, тож частина нашого навчання, на жаль, була втрачена. Хоча складний час не спиняє творчість. Хорошим прикладом є наша вистава «Жагуча таємниця». Ми почали її робити ще восени 2021 року, і спочатку прем’єрі завадив ковід, а потім сталося повномасштабне вторгнення. Памʼятаю, ми сумнівалися, чи виживе ця вистава взагалі. Але взимку 2023-го таки її поставили. Це відбулося лише завдяки тому, що ми не зневірилися, нам хотілося творити! Ми приходили на репетиції під звуки сирен, працювали без світла і тепла, але жили творчістю. Я вважаю, що саме вона допомагає нам триматися в цей страшний час.


Чи відчуваєте ви, що ваша освіта дає вам унікальні переваги в акторській грі?

Михайло: Викладачі казали нам, що ніхто не навчить акторській професії, вони лише можуть допомогти навчитися. Нас не вчили за конкретною системою, але навчали вільного вибору. Тому що потім ти все одно працюватимеш із різними режисерами. «Є тільки твоя система, а звідки ти її взяв, як вибудував та як будеш працювати — це тільки твоя робота, а не канон».
Вероніка: Я дуже вдячна своєму художньому керівнику за те, що з першого курсу він знайомив нас із системою Леся Курбаса і завжди розповідав саме про український театр. Адже від усіх інших я чула лише про Станіславського. Тож дотепер ми намагаємося йти за вченням Курбаса, а ще кожен студент нашої майстерні знає напамʼять його статут.


Яка роль чи вистава вам найбільше запам'яталася і чому? 

Михайло: Всі вистави Schmalgauzen. У нашій першій виставі з Андрієм Ширком (учасник і режисер групи Schmalgauzen) «Августо і Густав» (за творами Р. Вальзера) грали три актори в театрі 360, в ресторані «Вавілон» у Будинку кіно — просто посеред 60 глядачів. Далі були історії «Твій Віль» (за мотивами творів А. Стріндберга і Т. Манна) та Silence To Silence (за новелами С. Бекета). І ще незабутня «Радован III» (режисер Юрій Одинокий), яку ми грали 23 лютого 2022 року в Театрі ім. І. Франка. Гадаю, дата каже сама за себе.
Вероніка: Поки що в моєму портфоліо лише одна вистава — «Жагуча таємниця». Памʼятаю, спочатку я ображалася, що в мене не така велика роль. Але тепер, граючи у виставі рік, я усвідомила, що це чудова нагода зрозуміти себе як акторку. Здається: мало слів, мало сцен, а значить роль нецікава, але насправді все залежить від тебе. Задача актора — максимально наповнити свого персонажа життям. Ти повинен нафантазувати його життя поза сценою, і тоді тобі як виконавцю буде цікаво жити на сцені. Саме за таку роботу я дуже вдячна. І вважаю цю роль хорошим початком моєї карʼєри. Далі більше, цікавіше і якісніше!

Актор — це професія, опановуючи яку, ти завжди маєш бути готовим до різних ролей, сценаріїв, сцен, а часом і до незалежних від тебе чинників, які можуть стати на заваді творчості. Мої співбесідники, захоплені своєю справою, попри тяжкі часи підтримують глядачів і надихають їх своїм мистецтвом. Григорій Сковорода писав: «Праця, перш за все, визначається природними покликами людини й спрямована на благо суспільства». Здається, це саме той випадок.


Авторка статті — Інна Дубровик

Comments


bottom of page