Митець трансформує навколишній світ у своє мистецтво. На цьому шляху він використовує найрізноманітніші ресурси та матеріали. Про те, як фізичне і умовне впливають на митця і його роботу, ми розмовляли з художницею Марго Саркісовою.
Марго Саркісова — українська художниця, яка поєднує в собі ассирійську й українську родинну історію і досліджує питання їх поєднання/зіткнення у своїй творчості. Марго родом з міста Покровська Донецької області, звідки вона у 2014 році переїхала до Харкова, а з 2022 і дотепер живе у Граці, Австрія.
— Марго, з чого ти починаєш роботу?
— Залежно від проєкту. Наприклад, якщо я працюю з темою історії своєї сім'ї — це дослідження родинних архівів. Але також це можуть бути книжки, що стосуються конкретного історичного періоду, а також казки, газети, художня література, фільми тощо.
Починаючи працювати з моєю основною темою — концепцією сімейної історії і ідентичності, дослідження досвіду міграції ассирійців — я одразу звернулася до своєї сім'ї. Свій перший проєкт про цю тему я представила у 2020 році у Харкові в галереї «Арт Підвал». Проєкт «6769» (йдеться про 2019 рік за ассирійським літочисленням. — Авт.) став початком дослідження, яке триває донині. Ця перша виставка мала структурно дві частини: архівну та художню. Архівна — це газети спільноти ассирійців, які живуть в Україні, а також сімейні фотографії з архіву моєї сімʼї, Біблія ассирійською мовою та відеодокументація ритуального жертвоприношення. Проміжною частиною між документальним і художнім стала робота «12 висловів», яка має форму фраз з побуту сімʼї моєї які є відображенням ассирійського менталітету. Ці вислови були перекладені ассирійською мовою та написані на папері ручного лиття.
Зараз я досліджую гендерну нерівність і ставлення до жінок у культурах Близького Сходу. Це набагато складніша тема, і вона виходить за межі досвіду однієї родини. Та все-таки я першочергово тримаю фокус на передачі досвіду жінок з моєї сім’ї, особливо досвіду моєї матері.
— А якщо розглянути більш матеріальну складову? Наприклад матеріали, папір, простір.
— У мене дуже важливі стосунки з майстернею. Це простір, де можна повністю закритися від зовнішнього світу і зануритися в тему. Це місце, в якому відбуваються, дозрівають процеси.
Перша майстерня. Харків. 2019
Кут, стіл, стіна, де я можу розгортати свої роботи і в якомусь сенсі умовно привласнювати собі простір.
Я дуже матеріальна людина, і, перебуваючи в будь-якому просторі, навіть тимчасово, потребую оточення символами, яким надаю особливого значення. Наприклад, фігурки, записки, предмети, які відображають ідеї чи думки.
Якщо мені запропонують кімнату і скажуть, що це майстерня на невизначений час, перше, що зроблю, — облаштую її під себе, пофарбую стіл у чорний колір, бо для мене це принципово. У моїй майстерні завжди багато речей: роботи друзів-митців, яких поважаю, часто висять над столом як своєрідне благословення. Але власних робіт розвішую небагато.
Оточення завжди надихає. Воно для мене є джерелом думок і натхнення. Я створюю свій «вівтар» простору, наповнюючи його дрібницями, які роблять його комфортним і своїм. Порожній стіл здається чужим і холодним.
— З чого народжується новий проект, звідки приходять ідеї?
— Ресурс для мене — мої текстові нотатки. Я записую ідеї. Я не замальовую їх, частіше їх записую одним реченням, словом.
Ще одна важлива складова — багато відвідувати виставки сучасного мистецтва. Я це відчуваю як свою роботу і навіть внутрішній обовʼязок. Наприклад, з великих подій — це Венеційська бієнале. Треба подивитися, що і яким чином репрезентується, які є візуальні тенденції в сучасному мистецтві. Мене цікавить навіть не стільки, що там зроблено, а як це зроблено: світло, матеріал, текст.
Дуже рідко щось чіпляє ідейно.
Це, певно, таке прокляття мистецьке: якщо тобі мало що подобається, значить, ти бачиш, як це може бути по-іншому. А якщо знаєш, значить, ти можеш це зробити.
І я думаю, що допоки маю це почуття — можу щось робити. Це величезний ресурс, який мене заряджає.
Для мене дуже важливо записувати думки, вести щоденник про себе.
Цей щоденник не обов'язково повинен бути художній, важливо саме писати про почуття або процеси.
Буває так, що я пишу багато тексту про свої переживання та сни. А буває так, що я записую собі аудіо або на відео. Також просто якісь фрази. Через концентрованість цих фраз чи думок може народитися новий проект.
Також один з найважливіших етапів роботи для мене — несвідоме, спонтанне малювання. Малювання без самоцензури і аналізу. Вже опісля я починаю аналізувати – і з цього матеріалу може народитися новий проєкт.
Я систематизую частинки і фрагменти. А буває, що я роблю один малюнок і все складається в одну логічну лінію. Нічого з того, що я роблю, не відірвано одне від одного, а тільки нашаровується.
— Як ти вибираєш художні матеріали для конкретного проєкту?
— Спочатку це було просто якесь поклоніння паперу і його текстурі. Папір для мене — базове відчуття. Мене ще з дитинства зачаровувала книжка, її конструкція, вся ця система сторінок. Матеріальна книжка як єдина історія. І я завжди мріяла, чи може бути так, щоб була така сама книжка, але без наповнення, порожня, щоб вона була моя, і я могла малювати там. Я не знала тоді, що таке існує.
Зараз мої замальовки повинні бути в книжці, вони повинні бути разом. І я завжди починаю справа наліво вести свої щоденники.
У 2020 році, при транспортуванні в таксі водій порвав мою роботу і навіть не зрозумів, що це художня робота і що він її зруйнував. Тоді я збагнула, що мені треба шукати більш щільний матеріал – і відповіддю на цей пошук стала тканина.
Поки я волію рухатися до якихось прозорих тонких матеріалів, які можна легко згорнути і перевезти. Тому працюю з тканиною, з вишивкою, поєдную папір з вишивкою.
Раніше ідентифікувала себе як графіка, адже навчалася на станковій графіці. Згодом зрозуміла, що можу прийняти й інше визначення — мисткиня. Бо на перший план вийшла саме ідея, а матеріал вторинний. Часто робота йде інтуїтивно, «на око», і лише потім стає зрозуміло, яким буде результат.
— А були випадки, коли ідея трансформувалась в процесі втілення? Можливо, суть залишалась, але вона змінювалась через матеріали, які ти вирішила використовувати?
— Так, звісно. Матеріал усе одно диктує свої правила та обмеження. Важливо мати впевненість у тому, що довіряєш матеріалу. А що станеться далі — це вже третє питання.
Наприклад, коли я співпрацюю з кимось, завжди попереджаю: можу презентувати ідею, але це лише те, як її бачу на даному етапі. Адже матеріал може змінювати напрямок думок.
— Як на твоє життя вплинула війна?
— У 2013 році я вступила на навчання у Донецьку, де провчилася лише перший навчальний курс. У цьому місті було багато речей, зв’язків, важливих і сентиментальних для мене спогадів. Але все це втратилося. Переїзди були для мене завжди болючими. Це був великий удар у мої 15. У 2014-му я не вірила, що війна — це надовго. Вже після її початку я одного разу поїхала з батьком і сестрою до Донецька, щоб забрати свої речі, але наш гуртожиток зайняли військові. Все було втрачено.
Цей досвід став переломним. Я несвідомо вирішила, що більше ніколи не покину мистецтво чи свою роботу, якщо колись буду у схожих обставинах. Коли стався другий досвід втечі від війни, я вже була готова.
Ще у січні я запитувала друзів, що вони думають про можливість вторгнення, але більшість в це не вірили. Проте я на всяк випадок зібрала роботи, які хотіла зберегти. Коли все почалося, я спершу завмерла. Два дні я просто сиділа, не дозволяючи нікому говорити, що мені робити. Потім батько подзвонив і наполіг, щоб ми виїхали з Харкова. Я відповіла, що погоджуся тільки за умови, що він допоможе забрати мої роботи з майстерні.
Майстерня знаходилася на Пушкінському в’їзді, у підвалах — у серці Харкова, де працювало кілька поколінь художників. З початком війни мешканці будинку відкрили замки майстерень, щоб ховатися там від обстрілів, але нас про це не попередили. Коли я приїхала, у майстерні вже були люди. На моїх столах із роботами стояло м’ясо, алкоголь — усе було в хаосі. У стані стресу я зібрала все, що могла, але частину робіт все ж довелося залишити.
Тиждень жила у Дніпрі і думала, що робити далі. Вирішила шукати спосіб перевезти свої роботи до Львова, де у мене були друзі-художники, які могли надати житло.
Це був час, коли мистецтво для багатьох втратило значення. Я знала, що навіть якщо воно більше не матиме цінності, його потрібно зберегти як архів.
На щастя, у той час працювала Нова пошта, що вже було дивом. Мій батько та чоловік моєї сестри допомогли відправити роботи.
Я залишалася у Львові ще три місяці, а потім поїхала до Австрії і поступово переслала всі роботи туди. Мене запросили на резиденцію, а через два місяці запропонували залишитися.
—Харків до війни був містом досить зросійщеним. Яким було твоє ставлення до цього питання?
— У мене ще з 2014 була щодо Росії принципова позиція, зокрема у сфері культури. Це стосувалося загалом споживання будь-яких російських ресурсів чи контенту.
Я жила у Харкові з 2014 року, і тамтешнє середовище часто не розуміло, що означає бути переселенцем. Було чимало дискримінації щодо людей з Донецька, неприйняття чи навіть ворожості. Це було дуже складно. Я практично ні з ким не могла говорити про свій досвід.
У моєму харківському оточенні і в академії культивували багато чого, що залишилося від радянського минулого. Наприклад, підхід до мистецьких технік і матеріалів, які сприймалися «канонічними». Я не підтримувала цього, але не мала достатньо сил, щоб відкрито протестувати. Через це я не відчувала контакту навіть із близькими друзями. Вони перебували в іншій парадигмі, черпали свої ресурси з Радянського Союзу та російської культури. Не те, щоб вони активно підтримували якусь пропаганду, але вони щиро любили цей культурний продукт і вважали, що це орієнтир, до якого треба прагнути.
Мені це не було близьким.
До того ж, в Академії панувала атмосфера зрівнялівки. Там не було підтримки, якщо ти хотів виділятися. Замість того, щоб спонукати проявляти себе, тебе скоріше пригнічували. Наприклад, старші курси могли говорити: «Чому ти показуєш свої роботи, ти що, краща за нас?» Дикість, звісно, але саме таким був мій досвід.
Розмовляла Олександра Крайнова