top of page

Листи з Києва: «Київський авангард» 1960-х

«Авангардизм породжено сучасним буржуазним суспільством, чимало представників якого живуть в атмосфері гострого душевного розладу».

Музична енциклопедія 1973 року видання


Українська академічна музика досі не посіла гідного місця у світовому культурному контексті, ба більше, навіть в Україні вона не є достатньо популярною поза межами фахової спільноти. Передусім це зумовлено історичними чинниками: протягом століть музична культура в Україні вимушено існувала за колоніальними правилами. У радянські часи, як і інші види мистецтва, музика мусила розвиватися в межах соцреалістичного канону, продукуючи номенклатурні оди й дифірамби, «зрозумілу всім» програмну музику, орієнтовану зазвичай на традиції російської класики. Головними чеснотами композитора були «чітка громадянська позиція», «партійний підхід», «ідейна зрілість», авангардизм вважався «„троянським конем”, який намагаються використати наші вороги для ідеологічної диверсії, для того, щоб… порушити переможний марш народу до комунізму» (1). Свідомо вибрати в таких умовах шлях, відмінний від партійного, означало накликати на себе низку проблем — від поглядів скоса до показових покарань. Приміром, виключення зі Спілки композиторів за формалізм дорівнювало отриманню «вовчого білета»: влаштуватися на роботу неможливо, твори не виконують, замовлень немає, а «благонадійні» знайомі припиняють вітатися при зустрічі.


«Музика завжди була музикою замкненого соборного простору. Авангард — одна зі спроб вийти за межі замкненого простору».

Валентин Сильвестров


На початку 1960-х у Києві сформувалася група молодих музикантів, яких об’єднали інтерес до сучасних світових тенденцій, прагнення оволодіти найсучаснішими техніками композиції, невтомний потяг до просвіти й вільної творчості. Валентин Сильвестров, Леонід Грабовський, Віталій Годзяцький, Володимир Губа, Володимир Загорцев та деякі інші — всі студенти видатного Бориса Лятошинського. На чолі цієї компанії стояв диригент Ігор Блажков — нещодавній випускник консерваторії, лауреат республіканського конкурсу диригентів (2).



Валентин Сильвестров, Леонід Грабовський, Віталій Годзяцький, Ігор Блажков, Андрій Волконський. Київ, 1966. Джерело: Антиквар (https://antikvar.ua/)


Модерністські надбання світової музики були для них недоступними: додекафонія, сонористика, алеаторика та інші техніки композиції, що в світі вже ставали звичним явищем, у нас вважалися ультрасучасними; роздобути з-за кордону ноти, посібники чи періодику було майже неможливо, а в Союзі такого матеріалу, звісно, не продукували, ба більше — усе це було під забороною, адже мало «згубний вплив». Скласти уявлення про масштаб цієї прірви можна хоча б за тим, що в 1960 році Сильвестров із друзями вперше прослухали балет Стравінського «Весна священна», створений ще 1913-го. Саме тоді й сформувався гурток прихильників нової музики, який пізніше назвуть «Київським авангардом».


Збираючись раз на тиждень у квартирі Сильвестрова, молоді люди слухали музику, вивчали літературу, ділилися думками й враженнями, демонстрували один одному свої опуси. Для кожного з них це був час формування індивідуального стилю, який народжувався в експериментах і пошуках.


Сильвестрова вабила додекафонія — техніка атональної композиції, конструктивним елементом якої є серія (послідовність) з дванадцяти звуків. «Дуже великий талант проявляє Валя Сильвестров. Скажу Вам з усією відвертістю, це уроджений композитор-додекафоніст. Додекафонна система, на рідкість, чудово поєднується з його творчою індивідуальністю» (3), — писав Ігор Блажков у 1961 році після появи «5 п’єс для фортепіано» Сильвестрова.


Леонід Грабовський спершу творив у руслі сонористики, де провідне місце посідають тембри, темброзвучності, звукові кластери. Проте постійно перебуваючи в пошуках універсального для себе методу, він почав працювати над методом алгоритмічної композиції, що базується на випадкових числах. Результатом неймовірно кропіткої роботи, що включає зокрема математичні розрахунки, стала унікальна цілісна система, що містить усі елементи музичного мистецтва, поєднуючи їх у ціле. Він вручну вираховував послідовності, які зрештою склали його власні «словники»: сотні звукорядів і тисячі ритмічних фігур.



Сканкопія аркушів з рукопису Л. Грабовського «Ундецимолі». Джерело: The Claquers (https://theclaquers.com/posts/8247)


Віталій Годзяцький був першим, хто почав реалізовуватися в конкретній музиці, що базується на використанні природних і штучних звуків, шумів. Його інструментами були металевий кухлик з цвяхами, гребінець, пензлик, валіза, магнітофон тощо.



Фрагмент партитури Віталія Годзяцького: Чотири домашні скерцо, № 2 «Емансипована валіза». Джерело: The Claquers (https://theclaquers.com/posts/8247)


Попри тотальну закритість від зовнішнього світу, українські композитори-шістдесятники мали абсолютне унікальне обличчя й цілком вписувались у світовий модерністський контекст, не поступаючись західним сучасникам.


«Дорогий Ігорю Федоровичу! Пише Вам геть невідома для Вас людина».

Ігор Блажков до Ігоря Стравинського


Унікальною постаттю в цьому осередку був Ігор Блажков, який вирізнявся палким прагненням дізнаватися нове й демонструвати це публіці. Він листувався з провідними музикантами ХХ століття, не соромлячись писати до них першим: просив надсилати останні нотні й наукові видання, домовлявся про виконання творів своїх друзів, передаючи їхні партитури в різні куточки світу. «…Ми відчуваємо значний дефіцит у навчальних посібниках і в музичному матеріалі. Щоб ліквідувати якнайшвидше цей пробіл, я вже зробив перші кроки, а саме — написав листи Булезу, Ноно, Ляйбовіцу, Кшенеку, Єлінеку, Серлю та ін.» (4).


Ця діяльність давала надзвичайні плоди. Ігор Блажков встановив особисте спілкування й дружні стосунки з фігурами світового масштабу. Серед його адресатів — Ігор Стравинський (на той час уже майже 15 років громадянин США), Бенджамін Бріттен, Карлгайнц Штокгаузен, Едґар Варез, Пауль Гіндеміт, П’єр Булез і десятки інших. Вони ділилися з молодшим колегою своїми планами, охоче знайомилися з його ідеями, розповідали про українських музикантів своїм знайомим (а ті своєю чергою своїм), клопотали про виконання їхніх творів тощо. Блажков отримував нескінченні посилки з новітніми зарубіжними виданнями, нотами й платівками. Зокрема, Ганс Єлінек, австрійський композитор і педагог, надіслав свою книгу «Посібник з дванадцятитонової композиції». Леонід Грабовський самотужки переклав видання і гурток однодумців узявся за його вивчення, збираючись вечорами в квартирі Сильвестрова.



Ігор Блажков та Ігор Стравинський. Москва, 1962. Фото Є. Кондратьєва. Сканкопія.


Одним зі здобутків цих комунікацій стало в 1962 році офіційне запрошення Блажкова, Сильвестрова й Грабовського на Міжнародні літні курси нової музики в Дармштадт — один із найавторитетніших у світі освітніх центрів для композиторів і виконавців, справжню Мекку для поціновувачів модерної музики. Утім, влада не була зацікавлена в такому розвиткові подій. У Дармштадт тоді ніхто не поїхав: Міністерство культури просто проігнорувало всі заяви, прохання й клопотання. Норовлива молодь, навіть не вступаючи у відкриту конфронтацію з владою, ще з часів студентства була під пильним наглядом органів.


«Коли мені перекрили кисень, вигнали зі Спілки композиторів,
ми сиділи й пили чай із ранку до вечора. У перерві я грав Баха й Моцарта.
Потім знову — чай. Так на тій кухні ми пережили три роки. Але було з ким пережити».

Валентин Сильвестров


Музикознавиця Галина Мокрієва, дружина Ігоря Блажкова, була однією з небагатьох незашорених дослідниць, яка підтримувала й пропагувала мистецтво молодих композиторів. Свого часу її не прийняли до аспірантури, «зрізавши» на іспиті з марксизму. Серйозні неприємності почалися після статті «Лист із Києва», що вийшла 1962 року в польському журналі «Рух музичний» (в Києві її до друку не допустили). «Серед маси епігонських, мертвих і безпомічних опусів, несподівано чудовим блиском сяйнули цікаві й сміливі твори наймолодших наших музикантів (здебільшого ще студентів консерваторії), які представили високий рівень композиторського ремесла» (5), — писала музикознавиця на адресу Валентина Сильвестрова, Віталія Годзяцького, Леоніда Грабовського та Віталія Пацери. Решту учасників огляду творів молодих композиторів авторка розкритикувала за банальність і примітивність мислення, ба навіть за безпомічність і дилетантизм. І почалося: «…Нескінченні наради в ЦК, Міністерстві культури, Консерваторії та Спілці композиторів. Галі приписують антинародність, антисоцреалізм, заперечення класики й пропаганду музичного формалізму. Оскільки було заявлено, що все це є результатами впливу І. Блажкова, ЦК винесло рішення — негайно звільнити з роботи Галю й мене» (6). Родина змушена була залишити Київ і переїхати до Ленінграда, де молоді фахівці досить швидко знайшли роботу, проте й звідти їх згодом «виставили». Постійне перешкоджання професійній діяльності та безглузде цькування призвело до ранньої трагічної смерті Галини.



Ігор Блажков і Галина Мокрієва. 1960-ті. Фото В. Отелліна. Сканкопія.


Композитори своєю чергою цілком відчули на собі всі «принади» існування з тавром формалістів. Вони потерпали від доносів, огидної критики й абсурдних звинувачень. Кричущий випадок: 1970-го року на черговому зборі Спілки композиторів один із почесних гостей, білоруський композитор Григорій Ширма, нещадно критикував київську молодь: мовляв, у них навіть нотні головки дивляться на Захід. Не витримавши, Блажков гнівним викриком перервав цю промову й залишив залу. Слідом вийшли Сильвестров із Годзяцьким, і найближчим часом обох виключили зі Спілки композиторів (7).


На Леоніда Грабовського писали доноси за читання книжки про додекафонію, за «ідеологічну диверсію» в його «Симфонічних фресках», заявлених у програмі концерту Державного оркестру, яким тоді керував Блажков. У 1963-му композитора звільнили з консерваторії «за злочини перед соціалістичним реалізмом і провокаторську діяльність». Уже за перебудови, діставши можливість їздити у закордонні відрядження, Грабовський одного разу не повернувся — залишився в США.


«Ми були певною історичною групою,
але проторували шлях для наступних поколінь».

Леонід Грабовський


Ігор Блажков прагнув «розсунути межі музичного простору країни, що їх пильно охороняли ідеологічні служби, відновити її нормальний музичний кровообіг, виконуючи своїх ровесників — тоді ще не класиків, а переслідуваних…» (8). І  це безперечно вдалося: афіші концертів диригента протягом усієї його творчої діяльності рясніли ремарками на кшталт «прем’єра в Києві», «вперше в Україні» або ж просто «виконується вперше». Він відкривав українським слухачам імена видатних Чарльза Айвза, Едгара Вареза, Антона Веберна, Андрія Волконського, Едісона Денисова, Арнольда Шенберга та багатьох інших; за деякими свідченнями, Блажков виконав близько 400 прем’єр. Саме він вивчав і виконував твори з архіву Берлінської співочої академії, що зберігався в Києві з часів Другої світової війни (9). Він також невтомно пропагував творчість своїх київських однодумців як в Україні, так і за її межами (10).



Авторка статті з Ігорем Блажковим. Потсдам, 2003. Архів А. Яцковської.


Попри надзвичайно складний шлях, покоління шістдесятників — не без втрат, — але спромоглося пройти суворі випробування, не зламатися під гнітом тоталітарної машини, гідно заявити про себе й прокласти шлях для молодшого покоління, заклавши основи сучасної композиторської школи в Україні.



Авторка статті — Анастасія Яцковська, мистецтвознавиця


Список джерел: 1 — Зі статті в журналі «Советская музыка», 1953, № 7, с. 5. Цит за.: Зінькевич О. Український авангард: загальна картина // Зинькевич Е. Mundus Musicae. Тексты и контексты. К. : ТОВ «Задруга», 2007. С. 321.

2 — Пізніше до них долучилися представники молодшого покоління — Іван Карабиць, Євген Станкович, Олег Кива, Святослав Крутиков.

3 — Блажков И. И. Книга писем : в 3 т. Т. 1. СПб. : Композитор, 2019. С. 95–96.

4 — Блажков И. И. Книга писем : в 3 т. Т. 1. СПб. : Композитор, 2019. С. 54.

5 — Галина Мокреева. Статьи, письма, воспоминания / сост. И. Блажков. К. : Дух і літера, 2013. С. 251.

6  — З листа Ігоря Блажкова до Марії Юдіної від 26 травня 1962 р.: Блажков И. И. Книга писем : в 3 т. Т. 1. СПб. : Композитор, 2019. С. 164.

7 — Поновили їх аж за три роки — після письмового звернення до композиторів, лауреатів Ленінської премії Д. Шостаковича, А. Хачатуряна й К. Караєва.

8 — З передмови О. Зінькевич до книги: Блажков И. И. Книга писем : в 3 т. Т. 1. СПб. : Композитор, 2019. С. 5.

9 — На початку 2000-х архів було передано до Німеччини.

10 — Прикро, але витримавши всі випробування радянської системи, Блажков змушений був залишити батьківщину на початку 2000-х: цьому видатному музикантові не знайшлося місця в музичному процесі сучасної України.



Comentários


bottom of page