Влітку 2004 року у стінах Національного художнього музею України була влаштована виставка, на якій глядачі вперше змогли побачити майже половину з близько ста відомих на сьогодні традиційних зображень українського народного героя Козака Мамая, зібраних разом. Одна із численних рецензій на виставку розпочиналася почасти кумедною, почасти показовою історією: наведемо її й ми, позаяк годі проілюструвати унікальність цієї картини більш переконливо. Кількома місяцями раніше авторці історії довелось «вигулювати» залами музею іноземного художника:
«Чемно і байдуже він вислухав мої панегірики українському авангарду, майже не зупиняючись, пробіг по залах класичного українського живопису та модерну. Я вже майже зневірилася чимось зацікавити примхливого гостя, як раптом моє національне честолюбство було винагороджене. В експозиції старовинного українського мистецтва він побачив зображення Козака Мамая. Наступні пів години я провела, вислуховуючи захоплені вигуки, сенс яких зводився до того, що «ніде, ніколи й нічого подібного…», «де можна купити якісні репродукції?» і «що можна прочитати про це?».
Що ж зображено на картині, яка так вразила людину, добре обізнану зі світовим культурним надбанням? Головне місце у ній займає постать козака-запорожця з «оселедцем» на голеній голові, одягнутого у традиційний стрій: сорочку, кунтуш, шаровари і чоботи. Дивує інше — поза, в якій він сидить, схрестивши ноги «по-східному», та бандура в руках. Щоправда існує різновид картин, що мають назву «Козак – душа правдивая»: на них бандура разом з іншими обов'язковими атрибутами — шапкою, шаблею, пістолем чи рушницею, порохівницею та штофом горілки з чаркою — розміщені обабіч, а сам козак тримає пальці рук так, ніби б'є воші. Доповнює обидві композиції кінь, прив'язаний до списа, та розлогий дуб.
Картина «Козак Мамай», XVIII століття, Полтавська область, музей Івана Гончара
Ключем до розуміння героя слугує текст, розташований внизу картини. Починається він такими рядками:
«Хоч ти на мене й дивишся та ба не вгадаєш,
Як зовуть й відкіль родом нічичирк не скажеш!
Бо в мене ім'я не одно, а є їх до ката».
Відразу спадає на думку образ характерника, що володіє магічними властивостями приховувати власне ім'я й водночас присвоювати собі інші, однак важливішою постає спроба узагальнення рис, властивих решті козаків-побратимів. (Щоправда, на іншій картині читаємо: «А якого роду я, то всяк про те знає, хто по світу ходе-блука та долі шукає. У степах нас знають усі звірі й птиці, в городах нас знають дівки й молодиці».) Продовжується текст описом не стільки предметів, що оточують Мамая, скільки його життя:
«Бандуро моя дорога, коли б до тебе жінка молода,
Щоб скакала і співала до лиха, щоб не один би чумак цурався грошей міха!
Та ще не заржавіла шабля моя сваха, хоч уже не раз патокою вмилась:
А таки ще якби розходилась, то не одна б голова з плечей покотилась.
Та й лук нетяга як брязне тятивою, то мусить тікати хан кримський з ордою.
Та й рушниця у мене моторна: як підчас прийдеться, то хоч який силач спіткнеться».
Написані у ХVІІІ столітті, ці слова увібрали непокірний, волелюбний і войовничий характер народу, козацька слава якого залишилася у минулому, а сам він підпав під російську неволю. Знадобилось три століття, щоб вони стали не тільки актуальними, а й дієвими! Чого вартує лише цей фрагмент:
«А як під який прийдеться случай, як попадеться який син сучий,
То пригодиться мужик-сіромаха»!
Походження образу Козака Мамая, як і самої картини, губиться у віках. Дослідники одностайно вбачають у його позі вплив східних культур, відголоски яких потрапили на українські землі під час монголо-татарської навали й згодом були асимільовані місцевими жителями, ба більше, ім'я козака теж має східне коріння: з історії відомий золотоординський полководець Мамай — згодом намісник Криму та Причорномор'я.
Козаки на ім'я Мамай згадуються в реєстрах Запорізького війська, французький лікар Домінік де ля Фліз, який у ХІХ столітті подорожував Україною, розповідає про «розбійника Мамая», який наводив страх на місцеве панство, а в архівних документах йдеться ще про двох реальних Мамаїв — учасників гайдамацького руху. Хай би що, це прізвище поширилося Україною й зустрічається на її теренах дотепер.
Ілюстрація Опанаса Сластіона до поеми Тараса Шевченка «Гайдамаки», 1886 рік
Гайдамацьке минуле Мамая помітне у деяких картинах, здебільшого у сценах розправи з крамарями та лихварями, повішеними на дубі. На одній із картин він застерігає: «Як хоч назови, на все позволяю, лиш би не крамарем, бо за те й полаю», а на іншій, з села Боровиця, що на Чернігівщині, на прохання крамаря: «Не маю грошей ні копійки я, пане Мамає, змилуйся» відповідає: «Мені твоїх грошей не треба. Нам платять спасенієм з неба».
Проте вороги підступні: на картині з Градіжська, що на Полтавщині, козака спокушає пан, з улесливою посмішкою пропонуючи йому чарку горілки, а на картинах з колишніх Ногайська та Катеринодара — жінки. Особливо промовистою постає сцена, зображена «козаком Петром Федоровим Рибкою»: постаті у типових російських кашкетах, що заховались на дереві, цілять у Мамая з пістолів, а той, мов зачарований, продовжує грати на бандурі. Як тут не згадати про магічні, надприродні властивості героя! Чи не про це йдеться й у знаменитій пісні бандуриста Віктора Лісовола на слова Вадима Крищенка, яка стала «народною»: «Щоб шаблі не брали, щоб кулі минали голівоньки наші»?
Спорідненість картини «Козак Мамай» з українською народною піснею не випадкова, адже в обох випадках їхні автори залишилися невідомими (виняток становлять картини, що зберігаються у Національному художньому музеї України та Одеському історико-краєзнавчому музеї: перша написана Петром Рибкою, друга — «прапорщиком Баршивановим»). Попри це, «Козак Мамай» належить до шляхетних різновидів так званого наївного малярства, що й зумовило його почесне місце у збірці центрального художнього музею країни.
Разом з іконою та парадним портретом ХVІІ–ХVІІІ століть, він формує риси унікального стилю, побудованого на злитті європейської культури та національних традицій — українського бароко. У картині «Козак Мамай» помітні ще й східні впливи: можливо, саме цей неймовірний симбіоз справив на художника з історії, наведеної на початку, таке потужне враження.
«Козак Мамай», Петро Рибка, 1855 рік
Свою рецензію на виставку в Національному художньому музеї України її авторка закінчує словами: «Мамаї» здаються втіленням українського Космосу, національної картини світу з усіма її перевагами та недоліками. Так і хочеться спитати: «Чого сидиш?». І відразу чітко розумієш: якщо Мамай встане — світ навколо нього впаде».
Через кілька місяців, восени 2004 року не Мамаї — їхні нащадки — справдили це пророцтво: вони повстали, спробувавши змінити хід історії Помаранчевою революцією, а згодом й революцією Гідності. Сьогодні вони завершують розпочате тоді, зводячи нанівець спроби нового поневолення.
Автор статті — Валерій Сахарук,
український мистецтвознавець, куратор виставок і мистецьких проєктів, автор каталогів, альбомів та монографічних досліджень, присвячених українському мистецтву ХХ–ХХІ століть
Comments