top of page

«Дві або три речі, які я знаю про неї»

Спогади кінокритика Дмитра Десятерика про режисерку Кіру Муратову



Кіра Муратова — українська режисерка румунського походження. Її фільми є культовими для знавців українського кінематографа і стабільно посідають місця у різноманітних добірках найкращих стрічок вітчизняного кіно.


Знакові роботи: «Короткі зустрічі», «Довгі проводи», «Астенічний синдром», «Настроювач».


ОТАК ПРОСТО


Я стою перед старовинним одеським будинком на вулиці Успенській. Це — сіра кам'яниця в модерністському стилі початку ХХ століття, з кількома меморіальними табличками на фасаді. Крізь арку видно залитий сонцем двір.


Набрати код на замку. Зайти до під'їзду, освітленого згори через скляне перекриття-ліхтар. Піднятися на останній поверх до коричневих дверей з підковою. Натиснути на дзвінок. Привітатися. Увійти до вітальні, на всі три метри до стелі завішаної картинами й колажами. Сісти за стіл. Увімкнути диктофон.


Насправді перед тим, як усе це зробити, тоді, липневого дня 2016 року, я вкляк на кілька хвилин. Про розмову було домовлено, час настав, але в останню мить мене охопила нерішучість, котра буває перед здійсненням найбільших мрій. Отак просто? Зараз зайду до квартири Кіри Муратової? Побачу, як вона живе? Візьму, нарешті, в неї перше інтерв'ю сам на сам? Пам'ятаю, навіть подзвонив подрузі в Київ, для заспокоєння.



Кадр із кінофільму «Пізнаючи білий світ» (1978). Режисерка — Кіра Муратова










ПЕРФОРМАНС

З Муратовою в мене довга історія. Будучи типовим пізньорадянським інтелігентом, зіпсованим понурою метафізикою Тарковського, я її фільмів не розумів.


Але, зрештою, ударні дози світового кіно, особливо французької «нової хвилі», слава Ґодару, зробили своє. Це лежало на поверхні: Муратова не була радянською, так само як і антирадянською. Вона діяла далеко за межами цієї нав'язаної дихотомії.


Гарне уявлення про це дають не ранні роботи «Короткі зустрічі» чи «Довгі проводи», а набагато менш згадуваний фільм — «Пізнаючи білий світ».


Здавалося б, що може бути більш соцреалістичним? Протагоністка — штукатурниця, один з її кавалерів — водій вантажівки, діється на будівництві. Є й любовний трикутник, і «комсомольські весілля». Але всі герої(ні) надто живі як для тодішнього кіно. І конфлікт виникає не між хорошим і ще кращим, а між складним і ще складнішим. І в тому трикутнику другий чоловік так само зворушливий і трохи недолугий, як і його суперник. У якусь мить штукатурниці кидають робітничу прозу, зупиняють сюжет і починають примірювати сукні. Ніякої боротьби, ніяких пошкрябаних дискурсів, натомість чистий перформанс, насолода — собою, кадром, оцим перевдяганням. Дорогоцінна крихта карнавалу. Відбиток цілковито інакшої культурної матриці. Не пригадую в кіно тодішнього СРСР щось навіть близько подібне.



Кадр із кінофільму «Пізнаючи білий світ» (1978). Режисерка — Кіра Муратова







ФЛЕШБЕК

Тоді, в 2016, все виявилося легше, ніж я думав. Те інтерв'ю стало найкращим у моєму житті. Потім ми зустрічалися ще кілька разів.


ЛЕЗО

Кіра була хлібосольна. Навіть якщо ти заходив «на 5 хвилин у справах», обов'язково усаджувала за стіл і чимось пригощала.


Мала твердий декартівський розум, свою лінію тримала рівно, наче лезо. Ввічливо вислуховувала заперечення, в суперечки не втягувалася. Однак було ясно, що твоя аргументація розіб'ється об її ригоризм на друзки.


У Бога та етичний прогрес людства не вірила. Мала про злих лисих мавп тверезу й гірку думку, при цьому щиро їм співчуваючи. Може, тому в неї і виходили настільки дотепні фільми. І настільки страшні теж.


ҐОДАР І МУРАТОВА

Не одразу, але я втямив, наскільки це близькі й звільняючі екранні практики. Ні, вона не повторювала його — бо не була ані утопісткою, ані формалісткою. Радше, дивилася на світ подібно. Гостро й саркастично.



Кадр із кінофільму «Другорядні люди» (2001). Режисерка — Кіра Муратова







ЛЮДИ

Герої Муратової — балакучі, нестерпні, імпульсивні, манірні, ексцентричні, претензійні, загрозливі, жалюгідні, здатні на будь-який злочин, провокують співчуття, викликають регіт.



Кадр з кінофільму «Астенічний синдром» (1989). Режисерка — Кіра Муратова








БОЛЬОВИЙ ШОК

Тварини — жертви, мученики, безмовне сумління. Чи не єдине звернення прямо в камеру у всій фільмографії – через приречених собак у шкуродерні в «Астенічному синдромі».


СЕРЕДОВИЩЕ

Улюблений прийом — промовляти кольорами й предметами.


МУЗИКА ХАРАКТЕРІВ

Діалоги час від часу виходять з-під контролю мови, розриваючи її до стану цілковитого абсурду; це навіть не Йонеско, а Гарольд Пінтер. Можна ледь розуміти, про що говорять у Муратової, але все це завжди дуже точно. Діалог — не інформація, а музика характерів.


УКРАЇНСЬКА

У своїй волелюбності, безбоязності, дотепності, інстинктивному європеїзмі Муратова — безумовно українська режисерка.


ЗАБУДЕМО

Поглинені війною та народженням нації, ми на деякий час забудемо Кіру.


ПОРА

Щоб згадати, коли прийде пора посміхатися.



P. S.

«Часом дивишся на людей на вулиці і думаєш: "Вони живуть, наче безсмертні". А як же ще їм жити? Це як у відомій притчі: людина висить над прірвою на травинці, але при цьому з насолодою смакує ягодами з сусідньої травинки. Ось це і є життя. А щойно вона цю ягоду їсти перестане — побачить безодню. Відчує, що травинка закінчується. Адже людина знає, що помре так чи інакше — як би їй добре не було сьогодні. І ця глибина є сумною і жахливою, людина прагне про неї не думати. Тому дуже багато поверхового мистецтва. І це правильно. Це жива тремка поверхня всього.


Взагалі так і треба жити. Треба жити поверхнею. Це чудово, звичайно, — зробити твір, який відведе тебе у глибину. А тоді глянути на сонечко і жити знову так, наче ти безсмертний».



Автор статті — Дмитро Десятерик, кінокритик, журналіст

コメント


bottom of page