Це може прозвучати дивно, але факт є факт: після 2014 року Маріуполь став однією з наших кінематографічних столиць. Причин тому кілька: небезпечна близькість до лінії розмежування з окупантами, вражаючі індустріальні краєвиди, приморський клімат.
Українські й закордонні документалісти щороку приїздили до міста, тож маріупольська фільмографія налічує не один десяток назв. Ми відібрали для вас 4, на нашу думку, найцікавіших картини.
«Майже святий» (Україна–США, 2015)
Американський режисер Стів Гувер обрав героєм своєї другої повнометражної роботи священика й міського авторитета Геннадія Мохненка з красномовним прізвиськом «Крокодил».
Мохненко прославився тим, що забирав, інколи з застосуванням сили, наркозалежних підлітків з вулиць (до речі, вони й гинули від страшного зілля, яке на жаргоні називається крокодилом) і влаштовував у свій реабілітаційний центр «Республіка пілігримів». Завдяки його зусиллям в Маріуполі майже не лишилося малих безхатьків.
Геннадій — плоть від плоті напівкримінального Приазов’я. Прямодушний, великий, грубуватий. Справжній боєць, чиї стосунки з законом, так би мовити, вельми гнучкі. Війна проти дитячої недолі для Мохненка стала його персональним Майданом задовго до 2014-го, однак, коли в країні починаються революція і війна, драматична напруга загострюється до крайньої межі, накладаючись на звичні клопоти впертого «Крокодила».
Маріуполь у «Майже святому» — місто підвалів і пропащих душ, обідране й депресивне, де яскраві кольори проступають лише в передчутті війни. Але навіть сама присутність Геннадія в кадрі вносить надію.
«Десять секунд» (Україна, 2016)
Повнометражний дебют співзасновниці об’єднання «Вавілон 13» Юлії Гонтарук являє собою низку епізодів-розмов з маріупольцями, життя яких змінив підлий обстріл російською артилерією мікрорайону «Східний» 24 січня 2015 року. Режисерка вибудовує цілісний твір з розрізнених діалогів, розгортаючи десять секунд у повноцінну метафору буття прифронтового міста.
У «Десяти секундах» постають містяни геть різних генерацій, соціальних груп і переконань. Режисерка нікого не засуджує, не стає на чийсь бік, але терпляче й делікатно добирає спільну рамку для всіх цих різних, часом пронизливих портретів.
Тут Маріуполь — місто, що повільно одужує після тяжкого поранення. Багато руїн, багато гніву й страху — та, попри все, життя перемагає; хтось запрошує на обід до свого підвалу сусідів, яким розбомбили кухню, хтось рятує життя дитині з інвалідністю, а до сепаратиста Валери приходять представники ненависної держави і пропонують компенсувати збитки (от іронія!) від російського обстрілу. А фатальні десять секунд спалахують у самому фіналі.
«Маріуполіс» (Литва–Німеччина–Франція–Україна, 2015) / «Маріуполіс 2» (Литва–Франція–Німеччина, 2022)
Автор обох картин — литовський антрополог і документаліст Мантас Кведаравічюс. Вперше він побував у Маріуполі упродовж весни 2015 року. Тоді на світ з’явився «Маріуполіс» — найбільш поетична робота з усього знятого про місто.
«Маріуполіс» — це низка імпресій, об'єднаних не певною подією, а естетикою спостереження за міським повсякденням.
Хлопці з добробату чергують на блок-посту. Амбітна дівчина намагається розпочати кар’єру телерепортерки. Її батько — флегматичний, схильний до філософствування чоботар — веде теологічні суперечки з ексцентричною клієнткою, в якій впізнається кіноакторка та мисткиня Ута Кільтер. Бувалий чолов’яга намагається ловити бичків забороненою сіткою-павуком. Вагоноводки, терплячі жінки середнього віку, виводять трамваї з депо спозаранку, з радісною новиною: обіцяли не стріляти. Водночас у кожного знаходиться щось, інколи натяком, що так чи інакше виходить за рамки рутини.
У всіх злиднях і ландшафтах Кведаравічюс віднаходить красу й високу драму; це не полювання на екзотику, не спекуляція темою, а точність оптики. Кульмінацією, поза сумнівом, стає все той же епізод розстрілу мікрорайону «Східний», переданий ледве розрізнюваними звуками та силуетами, наче в стані оглушення, але режисер не зупиняється, йому важливо показати виживання міста навіть після цього жахіття.
Після 24 лютого Кведаравічюс знову поїхав до Маріуполя зі своєю помічницею та нареченою Анною Білобровою. Йому важливо було зафіксувати, що відбувається з містом, зустрітись із героями першого фільму, можливо, допомогти комусь із них. Він перестав виходити на зв’язок наприкінці березня, а незабаром з’ясувалося, що режисера вбили окупанти після кількаденних катувань. Анна вивезла тіло Мантаса і знятий матеріал до Литви. Разом з постійною асистенткою Мантаса, Дунею Сичовою, вони здійснили фінальний монтаж фільму.
«Маріуполіс 2» знятий переважно в двоповерховому цегляному будинку баптистів та довкола нього. Кведаравічюс фіксує війну з властивою йому детальністю та відчуттям рівноваги. Він зосереджується на щоденних клопотах своїх героїв: прибирання двору, ремонт автівки, розпалювання багаття, приготування борщу, молитва перед обідом — вся ця рутина насправді є стратегією виживання. Смерть завжди поруч: у вибухах далеких і близьких, гарячих осколках, що залітають на подвір’я; інколи в кадрі з’являються і загиблі від обстрілів.
І один постійний візуальний мотив: панорамна зйомка Маріуполя з даху, пошматований міський краєвид, в якому все одно зберігаються вкраплення краси — схід сонця, спів птахів.
При всій своїй незавершеності «Маріуполіс 2» є безцінною хронікою з міста, якого більше немає.
Автор статті — Дмитро Десятерик, кінокритик, журналіст