top of page

10 українських наївних художників

Наївне мистецтво — це мистецтво самоуків, художників, що не мають вищої фахової освіти, пише мистецтвознавець Ото Біхальї-Мерин у «Всесвітній енциклопедії наївного мистецтва».


Наїв вважається чистим мистецтвом, не затьмареним академічними кліше, ремісничою майстерністю. Дуже точно про наїв сказав Джорджіо де Кіріко: «Щоб стати справді безсмертним, твір мистецтва має вийти за межі людських обмежень… Але як тільки ці бар'єри буде зруйновано, він увійде у сферу дитячих бачень і мрій». Наївні художники щирі, романтичні і беззахисні в своїй чесності і відкритості. Їх творчість не має кордонів, рамок, самообмежень. Це вільний політ людини, якій вчителі з мистецтва не казали, що правильно, а що ні, як треба і як не треба.


«Щоб стати справді безсмертним, твір мистецтва має вийти за межі людських обмежень… Але як тільки ці бар'єри буде зруйновано, він увійде у сферу дитячих бачень і мрій» — Джорджіо де Кіріко.

Як правило, наївні художники це люди, які займаються мистецькою справою в вільний від основної роботи час або після виходу на пенсію. Наприклад, самоуки француз Анрі Руссо був митником, Олег Антонов — авіаконструктором, Поліна Райко — колгоспницею... Здебільшого наївні художники працюють вдома, не є публічними людьми, знаходяться поза мистецькими спільнотами. Твори нерідко зникають разом з митцями, коли вони йдуть з життя. Прикметно, що в наш час наївне мистецтво в силу об'єктивних причин перемістилось із села до міста, і відтак набуло інших стилістичних і змістових ознак.


 

Поліна Райко (1928–2004)



Малювати почала в 70, все життя прожила в селі Олешки Херсонської області. Працювала в колгоспі. Її донька загинула в автокатастрофі, син сидів у в'язниці, а коли вийшов, жорстоко знущався над матір'ю, бив, забирав пенсію і врешті-решт довів себе до цирозу печінки та безславно помер. Чоловік Поліни Райко сильно хворів і рано пішов з життя, жінка залишилась сама. Поралась на городі, спілкувалась з сусідами, а вночі її мучили жахіття або безсоння. Вона ходила до церкви, але це не допомагало. Тоді по ночах почала розмальовувати свою хату. В господарчому магазині купувала нітрофарбу, пензлики і втілювала свої фантазії та мрії в настінних фресках.


Вона підсвідомо вибудувала власну міфологічну систему, де сусідували радянські і християнські символи, жили магічні істоти, янголи і квіти. Вона намалювала човен, бо про нього мріяв чоловік, птахів, сестер і себе у вигляді янголів, ворону, що краде пташеня... Мисткиня покрила розписами всі стіни, розмалювала кожен сантиметр, перетворила свою хату на унікальний символічний казковий світ.


У 2023 році в результаті підриву російськими агресорами Каховської ГЕС будинок Поліни Райко опинився в зоні затоплення. 60% фресок було знищено водою.



 

Параска Плитка-Горицвіт (1927–1998)



Параска Плитка-Горицвіт почала активно малювати і писати книги вже після повернення в рідне гуцульське село Криворівню зі сталінських таборів — її засудили на 10 років за те, що була зв'язковою в УПА. Параска мала широке коло спілкування з українськими інтелектуалами та колишніми політв'язнями. Спочатку вона вела досить активне громадське життя в селі, але згодом усамітнилась, зосередилась на писанні та ілюструванні своїх творів, малюванні ікон. Творча спадщина Параски Плитки-Горицвіт складається з п'ятдесяти рукописних книг, оздоблених ілюстраціями. Серед цих творів – філософсько-релігійні нариси, оповідання про народне життя, альбоми малюнків «Доля гуцулки» та «Доля гуцула». Крім того, Параска Плитка-Горицвіт займалась етнографічними дослідженнями, упорядкувала словник гуцульської говірки.


У Криворівні створено музей мисткині. Про неї знято три документальні фільми: «Світ Параски Плитки-Горицвіт» (1992), «Коляда для Параски» (1999), «Піктограма» (2008). Перша книга записів народних оповідань та переказів Плитки-Горицвіт під назвою «Старовіцкі повісторькє» була опублікована у 2008 році.




 

Катерина Білокур (1900–1961)



Художниця народилася в селі Богданівка Яготинського району на Київщині. До школи не ходила, читати, рахувати, писати навчилась сама. Малювала з дитинства, долаючи спротив батьків. Навіть погрожувала їм самогубством, якщо заборонятимуть малювати. Спочатку перебувала під впливом традиційного народного мистецтва, але з часом розробила власний унікальний стиль, зосередившись на зображенні квітів. Її картини фантастичні: на кожній — сотні квіточок, кожна має свій світ, характер, образ, а всі разом складаються в унікальний образний космос.


Катерина Білокур мріяла отримати художню освіту, але в жодний навчальний заклад її не приймали, бо вона не мала початкової освіти.


Вирватись із зачарованого кола невизнання художниці допомогла співачка Оксана Петрусенко, до якої у 1939 році Катерина відправила листа із своїм малюнком. Мисткиню помітили. Вона почала виставляти свої роботи у Полтаві, в Києві. В 1949 році вона стала членкинею Спілки художників України, У 1956 році отримала звання народної художниці УРСР.


У 1954 році на Міжнародній виставці в Парижі її картини «Цар-Колос», «Берізка» і «Колгоспне поле» побачив Пабло Пікассо. Порівняв її з усесвітньо відомою французькою наївною художницею Серафіною Луї. «Якби ми мали художницю такого рівня майстерності, то змусили б заговорити про неї цілий світ», — сказав він.



 

Никифор Дровняк (1895–1968)



Народився в селі Криниця на Лемківщині (нині Польща). Мав фізичні вади. Малював на клаптиках паперу, картону. Використовував акварель, гуаш, крейду. Любив зображати фантастичні архітектурні споруди, святих, краєвиди. Є серед його доробку автопортрети. На картинах часто зустрічаються тексти.


Никифора відкрив світу художник зі Львова Роман Турин на початку 1930-х, коли приїжджав до Криниці. Турин придбав у нього близько 200 малюнків.


Він був у захваті від таланту Дровняка і у 1932 році представив його роботи на виставці в паризькій галереї Леона Марселя. Тоді Никифор отримав європейське визнання як дуже самобутній наївний художник.


У 1938 році польський художник і мистецтвознавець Єжи Вольф видав невеличкий нарис про дивного митця «Маляр наївного реалізму в Польщі. Никифор». Інший польський мистецтвознавець Анджей Банах написав про Дровняка кілька книг і зняв про нього двогодинний фільм. Далі відбулися персональні виставки Никифора у Львові, Варшаві, Парижі. Дровняк став відомим усьому світові. В Криницю приїжджали колекціонери навіть зі США. Під час операції «Вісла» у 1947 році Никифора тричі намагалися пересилити вглиб Польщі, але він пішки повертався в рідне село. Никифор належав до гільдії жебраків і дуже цим пишався. Помер у 73 роки в рідному селі. У 2006 році у Львові був встановлений бронзовий пам'ятник Дровняку авторства львівського скульптора Сергія Олешка.



 

Мартинчики — творчий дует Ігоря Стьопіна (1967–2018) та Світлани Мартинчик (нар. 1965)



Обоє народилися в Одесі. Ігор був засновником та автором панк-шансон-гурту «Клуб Понурих Облич». Світлана навчалась в Одеському державному університеті на філологічному факультеті. Пізніше стала всесвітньо відомою письменницею, пише під псевдонімом Макс Фрай.


Мартинчики належать до руху одеських концептуалістів. Працювати разом почали у 1986 році. У ті часи вони розповідали про себе: «Ми — дилетанти. У нас немає спеціальної художньої освіти. Інформацію ми отримували уривками: сьогодні привезли підшивку журналу, завтра друзі занесли почитати Борхеса… Це все змішувалось…» Їхні твори наповнені гумором, іронією, абсурдними сюжетами. Картини за технікою виконання нагадують дитячі малюнки, результат браку академічної школи. Крім живопису і літератури, Мартинчики відзначились у мистецькому світі дивними пластиліновими скульптурами. Це були цілі міста, наповнені фігурками, мешканцями світів «Хо». «Ми ілюстратори власних мифів. Однак той, хто створює міф, сам живе в міфі. У якомусь сенсі нас немає».


На початку 1990-х Мартинчики переїхали до Москви, де продовжили мистецькі практики. З 2004-го Світлана пересилилась у Вільнюс (Литва).



 

Олександр Найден (1937)



Доктор мистецтвознавства, має філологічну освіту. Працював у школі, в дирекції художніх виставок України, на радіо і телебаченні. Малювати почав, коли зацікавився історією і теорією народного мистецтва. З 1970-х років розпочав наукову діяльність у цій сфері, з 1980 року працює в Інституті мистецтвознавства, фольклористики й етнології імені М. Рильського НАН України.


Роботи Найдена виконані на великих аркушах паперу переважно гуашшю. Сюжети іноді химерні, символічні, дуже сміливі, іронічні, стримані за кольорами. Дуже часто художник вводить себе у світ картини як персонажа: у деяких він дитина або свідок, учасник якогось дивного драматичного дійства. Зміст творів складний, наративний. На перший погляд, роботи за манерою виконання дуже наївні, схожі на дитячі малюнки, але у процесі споглядання стає зрозумілим, що це оманливе враження. Кожен аркуш митець до межі насичує смислами. Свою творчість Олександр пояснює так: «Реальні речі в пам'яті набувають якості привидів, а ті, що побували в забутті, — тіней. Комбінацію привидів і тіней являють собою... гуаші. Але основу їх становить те, що колись було реальністю. Тільки Бог здатний творити матерію з нічого».



 

Владислав Краснощок (1980)



Художник закінчив Харківський державний медичний університет, за спеціальністю «стоматологія». Довгий час працював хірургом у Харківський державній клінічній лікарні швидкої допомоги імені О. Мещанінова. Проявив себе як митець у багатьох медіа. Став відомим як представник харківської школи фотографії і один з учасників групи «Шило». Серія розмальовок «Нєгатіви хранятся» принесла Краснощоку славу далеко за кордонами України. Він скуповував на блошиних ринках портретні фотографії початку 20-го сторіччя і обробляв їх різними фарбами, дряпав, робив написи.


Краснощок — автор багатьох фотографічних проектів. Зараз знімає літопис оборони рідного міста від російських загарбників. Друкує фотографії, використовуючи процес літ-друку і тонування в темно-коричневий колір. Також митець працює в техніці станкового живопису, робить інсталяції, художнє татуювання на тілі мертвих тварин, друковану графіку, а також займається вуличним мистецтвом — розписує стіни будинків у Харкові сюрреалістичними графіті. У своєму приватному будинку Краснощок зробив музей. Інтер'єри споруди вщент заповнені творами художника, але при цьому збережені меблі, побутові предмети. Все разом складається в єдиний твір мистецтва.




 

Олена Небесна (1989)



Народилася в Херсоні. У 2011-му закінчила Київський національний лінгвістичний університет за спеціальністю «філолог германських мов». Працює за фахом. Малює в блокнотах і на канцелярському папері формату А4 кульковою ручкою і фломастерами. «Малюю маркерами на папері та полотні. Мені подобається наївність штриха фломастера, адже у творчості я дозволяю собі повну свободу і свідомо підкреслюю це певною дитячістю обраного інструмента», — розповідає художниця.


Олена працює також у техніках інсталяції, відео, нових медіа. Досліджує тему взаємодії мистецтва, створеного жінкою, зі світом. Обирає досить гострі, іноді провокативні прийоми у відповідь на глобальні виклики в питаннях жіночності, фемінізму, комунікації та влади.


Графічні роботи дуже відверті, наповнені іронічним, сумним гумором. Вони про самотність, секс, місце жінки в суспільстві, про боротьбу чоловіка і жінки, про незадоволеність існуючим порядком речей в суспільстві. «Фемінність, дослідження власної вразливості і чуттєвий досвід взаємодії з власним тілом — теми більшості моїх робіт, і на кожному наступному етапі свого життя я ніби змінюю лінзу в моєму метафоричному об'єктиві і дивлюся на них з іншого боку», — зазначає Олена.



 

Олександр Ляпін (1956)



Олександр має педагогічну освіту. Працював у школі, Музеї історії Києва, музеї «Київська фортеця», займався науковою діяльністю в НДІ педагогіки АПН України. З кінця 1980-х — журналіст. У 2009 році раптово почав малювати, і відразу на полотні — олією, акрилом та всім іншим, що малює. Створював несподівані фантастичні світи, що були населені веселими потворами, людиноподібними істотами, химерними птахами... Картини Ляпіна помітив галерист Павло Гудімов, котрий якраз почав новий дослідно-виставковий проєкт «Новий наїв». Перші виставки Олександра відбулись саме в «Я Галереї» Павла Гудімова.


Художник працює відкритими кольорами на великих полотнах. Особливо любить зображати зайців, стверджуючи, що це не зайці. Вважає, що те, що ми бачимо, не є тим, що ми бачимо: світ — це ілюзія, насправді всі явища, предмети, які ми бачимо, мають інший вигляд і сутність. Ляпін розповідає, що його картини — це насправді фотографії, а він ніхто інший як людина-фотокамера. Крім живопису, Олександр працює в техніці колажу. Усі твори входять в одну серію під назвою «Я боюсь інопланетян». Створює також розфарбовані скульптури з підручного матеріалу. Називає ці фігури «нестійкими об'єктами», бо вони хитаються і можуть розсипатись. «Просто вичавлюєш на полотно кілька кольорів з різних тюбиків і йдеш за ними, туди, куди вони тебе ведуть. Це — принцип сингулярного мистецтва, мистецтва аутсайдерів, мого мистецтва», — так пояснює свій метод Олександр Ляпін.




 

Юрій Болса (1997)



Закінчив Вище професійне училище №11 у Червонограді за спеціальністю «оператор комп'ютерного набору і верстки» (2015). У дитинстві ходив до художнього гуртка, цілий рік малював голову, втомився і покинув навчання. Працює в різних техніках і видах мистецтва — від колажу і живопису до інсталяцій і скульптур. В роботах домінують темні тони і чорний колір. Картини часто оповідають про якісь драматичні, а іноді трагічні події. Сюжети наповнені чудовиськами, привидами, абсурдними діями, символами смерті, тортур, болю, страху, жахів...


Назви виставок теж похмурі: «Антиромантика», «Негативні сторони». Про свою творчість художник розповідає так: «Використовую історії про Радянський Союз, розказані мамою. В основному, це розповіді про те, що раніше було краще, трава зеленіша, була робота-гроші, а зараз немає. Я по-своєму переробляю її слова, змішуючи зі своїми думками і своїм баченням. Це, звичайно, профанський рівень, адже я нічого не знаю про СРСР, — тільки її розповіді і якісь випадково побачені радянські фільми або документальні стрічки». Юрій Болса є стипендіатом меценатської спільноти «Амбасадори культури», він багато виставляється в Україні і за кордоном.





Автор статті — Олександр Ляпін,

фотограф, дослідник та автор статей про сучасну фотографію, редактор фотовідділу інформаційної агенції «УКРІНФОРМ»

bottom of page