top of page

Танець як символ опору

Український народний танець є одним із тих нематеріальних артефактів, що пов'язує сучасника з багатовіковою історією народу та країни. Навіть у своїх похідних варіантах (народно-сценічний танець, фольк-модерн тощо) хореографія активно впливає на формування національної свідомості та ідентичності, адже у ній збережено етнокоди. Серед перших танцювальних форм українців, що акумулюють етнокультурну інформацію, — хороводи та хороводні танці. Найбільш насичені хороводними формами веснянки, гаївки, гагілки, що називають «танками» (танець в контексті весняної обрядовості українців), як-от «Перепілочка», «Кривий танок», «Шум», «Вербова дощечка», «Огірочки», «Зайчик» та ін. Велику групу українських танців складають побутові — гопак, аркан, гречаники, решето, гуцулка та інші. Впродовж століть танці були органічним складником обрядових та позаобрядових дійств українців. Попри те що в літописах немає позитивних згадок про танці, а прояви народних традицій сприймались протягом тривалого часу як пережитки «поганства», заборонялися та винищувалися церковниками та подекуди й світською владою (наприклад, «Універсал гетьмана Скоропадського про вечорниці, кулачні бої, зібрання на Івана Купала та інш. 1719 року» наказував жорстоко карати за названі розваги), українські танцювальні традиції не були втрачені. Танець став символом опору руйнуванню народної культури у традиційному суспільстві.


І. Гончар «Гаївки біля церкви», 1970-1979


Утиски не припинилися й зі становленням сценічних форм танців: хореограф Василь Авраменко був ув'язнений за поширення української ідеї через танець у 1920-х; 1938 року розстріляно фольклориста-хореографа, автора фундаментальної праці «Теорія українського народного танцю» (1919) Василя Костіва (Верховинця) за звинуваченням у контрреволюційній націоналістичній діяльності; 1949 року за зв'язок із націоналістами засуджений відомий танцюрист та хореограф, організатор ансамблю «Чорногора» у Львові Ярослав Чуперчук. Український дух карбувався у національному танцювальному мистецтві, якому прислужилися віддані справі митці.



Василь Верховинець і його «Теорія українського народного танцю» (перевидання 1990 року)


Один з найвідоміших танців українців — гопак (від «гоп», «гопати» — стрибати), витоки якого сягають Козацької доби (XVI—XVIII ст.). Саме тоді було закладено підґрунтя більшості чоловічих технічно складних рухів, що є невід'ємною часткою сучасних сценічних версій. Починаючи свою історію як чоловічий танець, «Гопак» з часом, набувши поширення українськими землями, став включати і жіночу партію. Сьогодні можна констатувати втрату більшості зразків фольклорних гопаків, оскільки матеріали етнографічних експедицій, до складу яких не входили фахівці танцювального мистецтва, літературні твори та іконографічні джерела не дають можливості достовірно реконструювати автентичні гопаки. Імпровізаційність гопака також не сприяла збереженню фольклорних першоджерел.



І. Рєпін, «Гопак», 1927


Серед сценічних варіантів гопака, що проклали шлях до формування академізованого народно-сценічного варіанту — «Гопак» в опері М. Мусоргського «Сорочинський ярмарок» (балетмейстери Роберт Баланотті, Михайло Соболь, Василь Верховинець), якою 1925 року відкрилася Державна українська опера в Харкові. Поширенню всесвітньої слави «Гопака» сприяв Міжнародний фестиваль народного танцю у Лондоні 1935 року, де «Триколінний гопак» у виконанні групи київських танцівників (постановка Леоніда Жукова та Василя Верховинця) здобув першу премію.


1937 року у Києві створено Державний ансамбль танцю УРСР (балетмейстери Павло Вірський та Микола Болотов), діяльність якого не можна зводити лише до демонстрування оптимістичної радянської дійсності. Більшість творів у репертуарі ансамблю базувалася на українській фольклорній образності («Запорожці», «Про що верба плаче», «Повзунець», «Хміль»), що сприяло формуванню української ідентичності, а його закордонні гастролі мали велике значення для національної ідентифікації українців у діаспорі. Показово, що під час гастролей у США 1962 року постановки П. Вірського критика називала виявом «душі та прагнень української людини в перспективі історичного буття». Танець навіть у дозволених за радянської влади народно-сценічних формах став символом опору нівелюванню української ідентичності.



Сучасний гопак у виконанні ансамблю ім. П. Вірського


Попри звинувачення гопака у поширенні «шароварщини» (поняття вживали як синонім «псевдоукраїнського», а часто — для підкреслення принизливого ставлення до всієї української культури, пов'язаної з народними першоджерелами) за ним закріпилися ознаки архетипу. У свідомості українців та багатьох людей у світі вкорінився асоціативний зв'язок між гопаком та найхарактернішими рисами української нації: мужністю, волелюбністю, силою, завзяттям, рішучістю.


З-поміж українських танцювальних артефактів значної популярності в останні роки набув «Аркан» — гуцульський танець, що за легендами виконували народні месники опришки; також його вважають ритуальним танцем ініціації у легіня (дорослого юнака, потенційного опришка). Фрагмент цього танцю у кінофільмі «Довбуш» режисера Олеся Саніна (2023) підвищує градус патріотизму всього твору, справляє надзвичайний емоційний вплив та викликає відчуття причетності до подій національно-визвольної боротьби.



М. Малинка, «Аркан», 1957


Сьогодні танець, презентований українцями за кордоном, став своєрідним символом стійкості та незламності у боротьбі за свободу, яскравим виявом національної ідентичності, способом привернути увагу світової громадськості до війни в Україні. Площі та вулиці, театральні та естрадні сцени багатьох міст по всьому світу перетворилися на майданчики підтримки українців. Навесні 2022 року турне Європою Національного заслуженого академічного ансамблю танцю України імені Павла Вірського перетворилося на масштабну акцію демонстрування непохитності у боротьбі проти збройної російської агресії. Відома танцівниця та хореографка Олена Шоптенко 10 липня минулого року влаштувала у Відні танцювальний флешмоб на підтримку України. Влітку 2022 року у Варшаві харків'янки Ангеліна Забеліна та Альона Омеліна організували танцювальну команду Ukrainian Art & Dance Company та створили виставу-перфоманс «Нова реальність», продемонстровану в багатьох містах Європи з метою поширення інформації про страшну воєнну реальність в Україні. Всесвітньо відомий балетмейстер Олексій Ратманський у вересні 2022 року у Сіетлі (США) представив балет «Елегія військового часу» на музику українського композитора Валентина Сильвестрова, що стало мистецьким посланням світу про стійкий та життєлюбний український народ (у палітру класичної хореографії інтегровано стилізовані рухи українського танцю, у сценографічному оформленні використано роботи українських митців Матвія Вайсберга та Марії Примаченко).


Символічно, що однією з перших вистав на оперно-балетній сцені України після початку повномасштабного вторгнення, 20 травня 2022 року, став фольк-опера-балет «Коли цвіте папороть» на музику Євгена Станковича (Львівська національна опера, балетмейстери Сергій Наєнко, Артем Шошин), що 1979 року за радянської влади був заборонений у виконанні Українського академічного народного хору імені Григорія Верьовки (балетмейстер Анатолій Шекера) за націоналістичні тенденції і відтоді став уособленням української ідеї.



Фольк-опера-балет «Коли цвіте папороть» у Львівській національній опері


Отже, воєнні події 2022—2023 років в Україні актуалізували танець як дієвий засіб опору російській навалі всередині країни та за її межами.



Авторка статті — Аліна Підлипська, докторка мистецтвознавства, професорка, членкиня Національної хореографічної спілки України

Comentarios


Los comentarios se han desactivado.
bottom of page