Куратори виставкового проєкту «Хліб» — про символ, пам'ять і тяглість хліба в мистецтві

Виставковий проєкт «Хліб» в Українському Домі вже завершився, але залишив по собі поле для ширшої рефлексії. Про те, як базові речі щоденного життя стають маркерами історичних змін. Про те, як вони формують уявлення про спільноту, памʼять і тяглість. Хліб тут виступає способом говорити про досвід — спільний і особистий — насамперед із самими собою. 

Ця виставка не намагалася дати остаточні відповіді. Натомість вона створювала простір для уважного вдивляння — у знайомий образ, у власний досвід, у культурні шари, що накопичувалися століттями. Як жива матерія культури, що реагує на час і вибудовує надію. «Хоча тема хліба видається дещо інтуїтивно очевидною, це не перешкоджало роботі — скоріше дало опору для балансування між буденними і складнішими темами пам’яті, турботи, політики, травми, обряду, віри, тілесного. Тут знайшлося місце для всього».

— Аліса Гришанова

Допоки людина опановує світ навколо й будує свій побут, хліб лишатиметься культурним явищем, що поєднує інтимне і суспільне та дозволяє говорити про нас самих крізь століття. В запаху хліба відчути рідне, інтимне й утаємничене, і знати водночас, що це рідне — спільне для всіх.

«Мистецтво і його сприйняття завжди працюють як дзеркало: дивлячись на твори, ми насправді дивимося на самих себе. Ця виставка, як мені здається, гранично про нас. Тут багато знань про хліб — про його походження, розвиток, історичні, політичні, культурні й символічні контексти. Але зрештою це розмова саме про нас, тому що хліб настільки глибоко впаяний в українську культуру, що, згадуючи про нього, ми щоразу говоримо про себе». — Олексій Ананов

У традиційній культурі хліб задавав ритм життя. Від посіву до жнив, від початку до завершення — він був частиною календарно-обрядового циклу і формував зв’язок людини з землею. Хліб супроводжував обряди, фіксував ключові моменти людського життя, зберігав пам’ять про попередні покоління — і водночас був способом естетичного прояву. Ця символіка прикрашання хліба чи космізм його округлої планетарної форми залишаються зрозумілими образами і сьогодні.

«Я, звісно, упереджений, але для мене у виставці є кілька дуже виразних ліній, які прямо говорять про красу. Наприклад, зала “Ботаніка». Формально вона ніби про науку: тут є колоски кількох базових видів пшениці, з яких походять усі інші сорти, що культивуються сьогодні, є інсталяція, зібрана з коренів пшениці. Але насправді це зала про інше: про те, чому це красиво і чому ми вже сотні років знову і знову малюємо колоски. Бо просто бачимо в цьому красу. У мене є великий сентимент до традиційної культури — етнічного матеріалу минулого, який ніби відполірований часом. У ньому немає нічого зайвого, форма довершена, і саме ця досконалість створює відчуття ідеальної краси».

— Олексій Ананов

Через хліб ми відчуваємо важливість здобутків наших пращурів, і вибудовуємо можливість

рухатися далі для наступних поколінь. «Моя улюблена зала — зала “Памʼять”. Уже з робіт Семківа починається розкриття цієї історії: людина без обличчя як образ заводить нас у тему шістдесятників. Далі виникає діалог із роботою Олега Грищенка: у цій матриці зерен, які не проросли, закладено так багато сенсів, що навіть без знання контексту глядач одразу занурюється в питання памʼяті та спадковості — і бачить роботи Зарецького, Горської, цитату Стуса».

— Анна Гудімова

Разом із цим хліб завжди реагував на історичні злами. Періоди голоду, війни, насильства змінювали його значення і робили його образом опору знищенню. У сучасному українському контексті він знову набуває цієї напруги, стаючи символом волі до життя. Випікати, сіяти, ділитися хлібом — це не лише побутова дія, а й жест присутності та відповідальності: спосіб залишатися на своїй землі й зберігати зв’язок із тими, хто плекав її до нас.

«У контексті хліба й пам’яті можна сказати, що сьогодні закладається потужний пласт нових спільних історичних сенсів, як у розрізі економіко-політичних процесів, так і побутового обміну локальним досвідои між спільнотами, особливо внаслідок вимушеної міжрегіональної міграції великої кількості людей через війну. Потрапивши в нові умови, ми дізнаємося один про одного більше і ділимося досвідом із ближнім».

— Аліса Гришанова

«Для мене в цій виставці дуже важливо те, що за кожним експонатом стоїть своя історія і взаємодія між людьми. Спочатку художник намалював цю роботу, потім вона роками зберігалася в музеї, а згодом ми приїхали по поганій погоді після ночі без сну через обстріли — і дуже хвилювалися, щоб картина доїхала. Або коли за кілька днів до відкриття ми дуже хотіли, щоб в нас були справжні псатирі — обрядові хліби надазовських греків. Майстриня з Маріуполя, Олена Акритова, попри відключення світла одразу спекла цей хліб. Для багатьох відвідувачів це був перший досвід — не лише прочитати про цей хліб, але й побачити його наживо».

— Олена Брайченко

У виставковому просторі хліб — як образ, матеріал або знак — переходить з утилітарної площини в художню, відкриваючи можливість для рефлексії. Роботи класиків і сучасних авторів складаються в спільне поле, де немає розриву між минулим і теперішнім. Мистецтво тут не ілюструє тему хліба, а пропонує різні способи переживання хліба як досвіду. 

«У цій виставці сучасне мистецтво буквально створюється на наших очах — як, наприклад, робота Богдана Локатиря, що є повтором його ж твору 2022 року, який залишився в Харкові. І тут стає очевидно: сучасне мистецтво не починає “з нуля”, не існує на відстані й не вибудовується в антитезі до минулого — воно продовжує. Навіть гостре, актуальне, з інколи нетрадиційними виражальними засобами, воно може органічно вплітатися в безперервну художню лінію від трипільських часів — від семи тисяч років тому — і до сьогодні. У цьому немає розриву чи дистанції, і, зрештою, ця ідея доволі проста: тут не йдеться про складні конструкції, а про тяглість і памʼять».

— Олексій Ананов

«У цій виставці надзвичайно багато творів мистецтва, дотичних до теми хліба: класичне мистецтво, роботи початку ХХ століття й твори зовсім молодих митців, яких нам було дуже важливо показати. Мені здається, саме так вибудовується відчуття тяглості теми хліба в українському мистецтві. Ми хотіли показати ретроспективу мистецтва про хліб, але водночас дуже уважно обрати твори, щоб ця розповідь не перетворилася на нескінченний натюрморт. Важливо було представити глибокі, серйозні роботи, у яких тема розкривається близько й зрозуміло, але водночас постає у всій своїй складності».

— Тетяна Гаук

Саме з цієї точки перетину між досвідом, пам’яттю та художньою мовою проростала взаємодія кураторів виставки. В їхньому прагненні розповісти про хліб як культурний код розкрився цілий всесвіт людського, циклічного та вічного — хліба, який стається попри все.

«Я візуал — я одразу бачу виставку через роботи. Знаючи, які твори в нас є, я ще на початку вибудовувала її в голові як цілісну історію. Але момент, коли експозиція остаточно склалася, дав мені важливе усвідомлення: по суті, ця виставка — як книга. Це розповідь, у якій багато можна сказати і через візуальне, і через тексти. Це той тип проєкту, що має тривати далі й стати памʼяттю, яку ми залишаємо наступним поколінням». — Анна Гудімова

Виставка «Хліб» стала нагодою побачити, як крізь один образ можна прочитати історію країни — від знарядь праці давніх аграрних культур до твору сучасного мистецтва. У цьому проєкті хліб залишається досвідом, який проживається нами тут і тепер — попри війну та втрати — і виявляє свою головну силу: бути основою життя, памʼяті й культури, що триває.

Фото експозиції: Руслан Сингаєвський для Українського Дому